Оцінка рівня інституалізації конкретної партії може бути результатом, принаймні, п’яти чинників:

1. Ступінь розвитку центральної позапарламентської організації (бюрократичного апарату партії). Високо зінституціалізована партія володіє розбудованим центральним бюрократичним апаратом, який контролює локальні об’єднання. Є це організацією збюрократизованою і централізованою. Консервативна партія Великобританії, соціал-демократи Австрії та Швеції є організаціями більш зінституалізованими в цих державах, ніж інші партії і тому вони традиційно володіють потужним центральним бюрократичним апаратом.

2. Ступінь гомогенності організаційних структур того самого ієрархічного рівня. У інституалізованих партіях усі регіональні об’єднання в масштабах всієї держави організовані в однаковий спосіб. Статус партії регулює масштаби та форми активності територіальних одиниць, творячи єдиний уклад взаємних зв’язків як на горизонтальному, так і на вертикальному рівнях. Кожне з регіональних об’єднань (того самого рівня) виконує ті ж ролі стосовно “центру”, використовуючи визначені ланки структури територіального поділу як бази політичної активності. В Голландії, наприклад, всі зареєстровані партії мають триступеневу організаційну структуру: місцеві організації, які відіграють особливу роль при доборі кандидатів на загальних виборах, середня ланка, чи провінційні організації, відповідальні насамперед за підготовку і керівництво виборчою компанією, національна організація чи виконком – конгрес партії, відповідальні за вироблення загальнонаціональної політики партії.

3. Спосіб фінансування партії. Зінституалізовані організації регулярно отримують фінансові засоби з різних джерел. Та множина джерел фінансових надходжень партії є гарантією обмеження зовнішніх впливів.

4. Зв’язок партії з дочірніми організаціями. Високо зінституалізовані партії підпорядковують собі зовнішні організації (наприклад, профспілки). В слабо зінституалізованих партіях зовнішні організації або не відіграють значної політичної ролі або їх взагалі не має. Може, однак, скластися ситуація, коли сама партія (наприклад, Лейбористська партія Великобританії) є узалежненою від організації інтересу (профспілок).

5. Існування закритої чи відкритої моделі партії. За закритої моделі партії автономія її стосовно політичного середовища збільшується, а водночас зростає і масштаб інституалізації. А за відкритої моделі автономія партії зменшується, і відповідно зменшується рівень її інституалізації.

А. Панеб’янко трактує процес інституалізації як якісний стрибок у розвитку партії. Інституалізація є фактично процесом, через який організація інкорпорує цінності та цілі її засновників. Вона стає інституцією, яка втрачає характер осередку, що слугує лише для реалізації певних цілей і є метою самою в собі. Інституалізація, в інтерпретації італійського вченого, розглядається як результат дуже щільно пов’язаних між собою процесів: 1) появи і стабілізації в межах партійної еліти інтересів, які визнають подальше існування організації за основну і автономну цінність; 2) виникнення різнорідних форм лояльності до партії. А. Панеб’янко вважає, що ці два процеси об’єднує факт створення внутрішньопартійної системи політичних заохочень. У першому випадку може йти мова, наприклад, про отримання престижних посад для деяких членів партії. Означає це, що процес рекрутування еліт повинен відбуватися в межах самої організації і відбуватися разом з процесом приготування майбутніх лідерів до здійснення відповідних функцій. Отже, в середовищі еліти виникає структура організаційних інтересів. Подібні політичні заохоче-ння, але вже в більш загальному вигляді, треба створити для членів партії та її симпатиків. Використовуючи програмні чи ідеологічні гасла, вона може прищепити їм почуття групової приналежності і колективної ідентичності, які є такими істотними при формуванні стабільного електорату. Організаційна лояльність членів і симпатиків партії, спільні організаційні інтереси формують в результаті тривалість існування партії, є чимось на зразок її інстинкту самозбереження.

А. Панеб’янко, як і К. Янда, вважає, що зміни є тим глибшими, чим слабший процес інституалізації. Пропонує він, однак, інший спосіб концептуалізації даної категорії, за якого вона виступає як незалежна змінна. Переважно в цій якості інституалізація і цікавить А. Панеб’янко, який пропонує розрізняти партії за досягнутими рівнями інституалізації. З погляду вченого, аналіз інституалізації дає змогу передбачити не лише виникнення внутрішньопартійних груп, а й такий характер розвитку партій. Він впроваджує два виміри оцінки процесу інституалізації – рівень автономії партії стосовно політичного оточення і рівень системності.

Рівень автономії партії стосується контролю засобів, необхідних для функціонування партії як організації. Можуть вони залишатися цілком під контролем самої партії як організації або ж інших зовнішніх організацій. Автономія є низькою, коли ці засоби керовані і контрольовані зовнішньою організацією, такою, наприклад, як профспілки чи групи інтересу, які спонсорують повсякденну діяльність політичних партій, а особливо їхні виборчі кампанії. Автономія є високою, коли партія безпосередньо контролює процес розподілу цінностей з політичним оточенням. Йдеться тут про спосіб добування фінансових ресурсів і про підтримку на виборах визначених соціальних груп. Володіючи достатнім організаційним та фінансовим потенціалом, партія в стані проіснувати, незважаючи на неприхильне політичне оточення. Переорієнтація мети і засобів дає змогу відновити втрачені позиції. Легше цього досягнути тоді, коли існує розумна незалежність внутрішньопартійного процесу прийняття рішень від впливів зовнішніх організацій. Якщо в процесі добування партією необхідних політичних засобів (виборчої підтримки) з’являються ланки посередництва і їх належить трактувати як рівноправних партнерів у переговорах, тоді маємо справу з обмеженням її автономії відносно політичного середовища. Лейбористські партії у Великобританії чи в Норвегії є узалежненими від фінансових засобів, які надавалися профспілковими організаціями, а загалом приєднання робітничого середовища до соціал-демократичних партій було б неможливим без посередництва цих останніх. Партійна організація, яка має малу автономію мінімальною мірою контролює політичне середовище, в котрому діє. В результаті вона повинна скоріше сама адаптуватися до нього (пасивна адаптація), а не намагатися його переробити. Значна автономія, навпаки, означає здатність до активної адаптації чи ініціювання процесів, що відбуваються на політичній арені. Партійну автономію стосовно політичного середовища належить трактувати як процес. На одному полюсі може знаходитись ідеальний тип, який характеризується повною автономією чи повною інституалізацією; на другому – можемо помістити партії, що мають дуже малу автономію стосовно політичного середовища, узалежнені фінансово від груп інтересу. Є вони швидше контрольованими через організації “спонсорів” партії, а в процесі внутрішньопартійних переговорів всі партнери мають близьке значення, групи інтересів мають часто вплив на формування виборчих списків. У цьому  випадку спостерігаємо низький рівень інституалізації. Між цими двома ідеальними варіантами знаходиться багато інших проміжних.

Рівень системності партії належить до рівня внутрішньої організаційної згуртованості політичної партії. Системність є низькою коли загальні ланки внутрішньої структури, організовані в межах її субгрупи, посідають значну автономію, особливо коли йдеться про свободу використання політичних засобів чи масштаб впливу на внутрішньопартійний процес ухвалення рішень. Системність є високою, коли існує централізований контроль над політичними засобами, які залишаються в підпорядкуванні партії. Це гарантує значний ступінь взаємної залежності між всезагальними ланками структури партії. Чим вищий її рівень, тим вища концентрація процесу прийняття рішень в руках “центру”. Можна прийняти, що низький рівень інституалізації партій означає, що маємо справу з добре організованими внутрішніми групами. У випадку мінімального рівня інституалізації політичної партії з’являються в її лавах досконало організовані, цілі автономні фрак-ції (ознака, що характеризує організаційну еволюцію більшості християнсько-демократичних партій). В результаті наступає розширення процесу прийняття рішень, який характеризується гострою конкуренцією груп лідерів. Ці два випадки інституалізації пов’язані між собою. Низький рівень системності зумовлює малу автономію партії стосовно політичного середовища і навпаки.

Суть та види інституалізації політичних партій. Важливим елементом політичних партій є ступінь їхньої інституалізації. Під інституалізацією розуміють про-цес, за допомогою якого партії зміцнюються, набувають значущості та суспільної ваги. Поняття “інституалізація” складається з двох аспектів – соціологічного та правового. Зупинимося окремо на їх характеристиці.

Й. Мені вважає, що соціологічне розуміння інституалізації партій включає їх об’єктивну і суб’єктивну інституалізацію, тобто появу об’єктивних елементів (виникнення партії як сильної інституції), а також суб’єктивних (соціальне визнання партії, її легітимності). Як показав М. Уелфлінг,  інституалізація є не лише процес, але й якість чи стан. Як певна властивість, інституалізація може бути визначена як ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, внаслідок чого вона існує незалежно від власних лідерів, регулярно залучаючись у значні моделі поведінки. Інституалізація партії – це переоформлення об’єднань, більшою чи меншою мірою структуризованих, в організації з чіткою метою – здобуття та утримання державної влади.

У Сполучених Штатах Америки дві основні партії досягли, по-суті, однакового рівня інституалізації, але в інших країнах рівні інституалізації партій досить різноманітні. Наприклад, у середині 60-х років Р. Скотт помітив, що у Латинській Америці “на місцевому рівні реальні механізми політичних партій практично відсутні, а там, де вони є, рідко безпосередньо пов’язані з загальнонаціональними організаціями. Замість того, перед кожними виборами місцеві нотаблі створюють свої власні організації вступаючи в союз із лідерами так званих загальнонаціональних партій з міркувань політичної чи матеріаль-ної вигоди”. Л. Пай дійшов подібних висновків на підставі діяльності партій, Південно-Східної Азії, а здійснений М. Уелфлінгом скурпульозний аналіз ситуації в африканських державах показав, що навіть там рівні інституалізації партій суттєво відрізняються між собою. Недавні дослідження проведені Р. Діксом в Латинській Америці, також продемо-нстрували, що партії та партійні системи цього регіону “до початку 90-х років виявились інституціоналізованішими, ніж вони були під час попереднього піднесення латиноамери-канської демократії 60-х років”.

Існують різноманітні способи визначення рівня інституалізації партій. Інколи в якості індикаторів застосовуються тривалість існування політичної партії, а також кількість розколів та об’єднань, які їй вдалося пережити. Використовується також складна шкала, яка враховує декілька параметрів – вік партії, електоральну стабільність, стабільність представництва в законодавчих органах і зміну керівництва. Частіше, однак, застосовуються простіші індикатори – такі як мінімальна підтримка виборців і мінімальна тривалість існування. К. Янда визначає інституалізацію за допомогою трьох змінних: віку партії; рівня деперсоналізації її організації та гостроти конфліктів в лоні її еліти; виборчої та парламентської стабільності. Він вважає, що чим вищий рівень інституалізації політичної партії, тим меншими є зміни в її характері.

Р. Роуз і Т. Макі, наприклад, стверджують, що “ми можемо говорити про інституалізацію партії в тому випадку, якщо вона брала участь більш ніж у трьох загальнонаціональних виборах. Якщо партія не змогла цього досягти, її не можна вважати сформованою. Вона є ефемерною”. Проаналізувавши за цим критерієм партії 19 демократичних країн від перших демократичних виборів до 1983 р., дослідники виявили, що з 369 партій, які брали участь у виборах і отримали хоча б один відсоток голосів, менше половини досягли інституалізації.

Рівень інституалізації партії залежить від її віку, а також від віку самої держави і демократичних інституцій, що в ній функціонують. К. Джанда розглянув рівень інституалізації політичних партій за трьома параметрами: вік партії, деперсоналізація та організаційна диференціація. Він дослідив близько 158 політичних партій 50-ти країн, показавши цим всю різноманітність політичних партій світу. Як видно з його праці, ступінь інституалізації партії залежить, передусім, від віку країни в якій вона існує. Тому не дивно, що най інституалізованішими партіями є Демократична партія США (заснована 1828 р.), Консервативна партія Британії (заснована 1832р.). Наприклад, політичні партії Франції інституалізувалися буквально недавно (на початку ХХ ст.), оскільки нестабільність політичних інститутів у Франції затримувала або просто перешкоджала утворенню певних груп, навіть якщо вони чітко вимальовувались ще з ХІХ ст.

Довга інституалізація деяких партій західної демократії містить негативний елемент і в наші дні: новим політичним партіям важко зайняти своє місце на політичній арені. Лише деякі з них можуть отримати парламентські місця, і ще менша кількість може їх втримати. Скажімо, в США третя партія виключається з політичної гри, в європейських країнах їх теж не визнають. Деякі з нових політичних партій мали успіх на парламентських виборах, наприклад, “клени” в Німеччині чи Радикальна партія в Італії, проте і їм не вдалося подолати домінацію старих зінституалізованих партій.

Можна визнати, що стабільні політичні партії стараються контролювати перебіг політичної конкуренції, панувати на виборчому ринку, що на практиці означає здійснення спроб його монополізації і, в міру можливості, закриття. Породжує це негативне ставлення до процесу інституалізації нових політичних партій. Мають вони проблеми з пошуком власного місця в межах існуючого спектру політичної конкуренції, найчастіше означає це труднощі не стільки виходу на парламентсько-урядовий рівень, скільки тривале перебування на ньому. Поява нових політично істотних партій, пов’язана досить часто з трансформацією партійної системи і правил політичної гри чи інших якісних змін, появою нових соціополітичних поділів у контексті кількісних змін у структурі суспільства.

Оцінка рівня інституалізації партії пов’язана також з явищем її деперсоналізації. Ефективність функціонування партії в часі залежить від існування її в свідомості електорату як партії з певною самоідентичністю, як окремої та автономної організаційної структури, яка існує незалежно від особи засновника чи лідера. Політичні провідники повинні рано чи пізно відійти, а партія залишається. Ім’я та особистість лідера може становити сильний аргумент у виборчій конкуренції, притягати значний відсоток голосів. Партія, однак, повинна володіти справно функціонуючою організаційною структурою, а також мати чітко окреслені й соціально легітимні (через її членів) основи, які стосуються наступності на рівні керівної еліти (і це незважаючи на те, наскільки політично цінною є особа лідера). Французька голлістська партія виникла 1958 р. і мала харизматичний характер, що компенсувало нестачу її власної ідентичності. Її основною метою було служіння генералові де Голлю і пропаганда його ідей. Партію становили, фактично, вільні групи політиків, сцементовані особою творця V Республіки. Процес інституалізації партії  розпочався тільки з 1967 р. (з’їзд у Ліллі), до чого спричинилися суттєві зміни у її ло-ні (прихід нових політиків історичних голлістів, які продовжували залишатися під враженням голлізму, а не особи генерала). Одночасно з новою назвою – Об’єднання в підт-римку Республіки – наступили зміни й організаційного характеру, в тому числі зміцнення центрального апарату партії, створення розгалуженої територіальної структури. І лише Ж. Шираку вдалося зробити з партії могутню політичну машину. Подібною була доля малої німецької християнсько-демократичної партії. Лише закінчення ери К. Аденауера (засновника партії) означало початок процесу інституалізації партії, який завершився після приходу до влади 1973 р. Г. Коля. Під час правління К. Аденауера ХДС практично не мала позапарламентських організацій і бюрократичного апарату, а була конгломератом автономних організацій, яких об’єднував факт здійснення влади та особа К. Аденауера. Доки партія (чи будь-яка інша асоціація) переживає “кризу лідера”, доти її успіх в очах членів партії, а отже, й інституалізація викликатимуть великі сумніви.

Розглядаючи інституалізацію як залежну змінну Р. Роуз і Т. Макі виділили чотири фактори, за наявності яких шанси новостворених партій на успішну інституалізацію зростають: 1) виникнення одночасно з проведенням перших вільних виборів; 2) наявність пропорційної виборчої системи; 3) опора на організовану соціальну групу; 4) початковий успіх на виборах.

З умовами виникнення партій пов’язують перспективи їхньої інституалізації й інші вчені. А. Панеб’янко виділяє такі три найважливіші фактори інституалізації: 1) чи виникла партія з “центру”, з тим, щоб згодом проникнути на “периферію”, чи навпаки виросла з місцевих організацій які далі об’єдналися в загальнонаціональну організацію (вчений називає ці варіанти проникненням і дифузією); 2) чи була партія з самого початку підтримана якимось іншим, вже існуючим інститутом, чи вона розвивалася спираючись лише на власні сили (зовнішня і внутрішня легітимація); 3) чи стояв біля витоків партії харизматичний лідер. На думку А. Панеб’янко, проникнення, внутрішня легітимація і відсутність харизматичного лідера сприяють успішній інституалізації партії.

Інституалізація політичної партії залежить від того, чи добре вона організована як інструмент політичної підтримки і перемоги на виборах. У діяльності західних партій існує структура “ad hoc”, спеціально створена для політичних партій. Проте певна категорія політичних партій має специфічні організаційні характеристики – наміри поваги (вербування активістів, вибір кандидатів під час виборів) та методи поваги. Політичні партії є різними – це може бути група з спільними інтересами або політичний клуб. Вони можуть “позичати” або “зберігати” деякі ознаки організації. Загалом партії можуть ви-жити, якщо вони мають строгу організацію, а їхня структура повністю визначена у меті та засобах як по вертикалі, так і по горизонталі. Партії зі слабою організацією приречені. Партія “людей з вулиці” в Італії та “партія біженців” у Німеччині були просто партіями прояву протесту, які зникли досягнувши своєї мети. Політичні партії стали невід’ємною частиною західної демократії, проте їхнє існування не завжди є інституційно зафіксованим.

Останнім чинником, який впливає на процес інституалізації політичної партії, є поява виборчої стабільності та парламентського представництва партії. Так партії, що до-сягли значного рівня інституалізації менш схильні до змін. М. Уелфлінг висловив теоретичне положення, відповідно до якого високий рівень інституалізації всіх партій системи зменшує соціальні конфлікти й сприяє соціальній стабільності. Р. Дікс розглядає інституалізацію партійних систем як важливу складову процесу переходу до демократії в Латинській Америці.