Місце в системі влади

Наступним важливим елементом (індикатором) сучасної політичної партії є її боротьба за дотримання і реалізацію (самостійно чи в коаліції з іншими партіями) державної влади. Саме ця ознака відрізняє політичні партії від груп тиску. Останні намагаються лише впливати на владу, але не збираються її здобувати та реалізовувати. Цілями політичної партії є керівництво суспільством через відповідно організовані для цього суспільні групи та відповідним чином організовані механізми діяльності державного апарату. Цим і визначається місце та роль партій у політичній системі суспільства.

Важливою проблемою є та чи інша організація, що намагається здобути політичну владу, може кваліфікуватися як політична партія, незалежно від методів, якими вона при цьому послуговується.

Сучасне розуміння партії – це розуміння її як організації, яка бореться за владу парламентськими методами. Ця думка спирається на те, що партії найтісніше пов’язані з демократичним політичним устроєм. Виникали вони одночасно з демократизацією державного устрою XIX і XX cт. і змістом їхньої діяльності є організація цілого суспільства для участі в політичному житті. Партії є гарантами демократично організованого політичного процесу. Без них масова демократія не могла б існувати. Звідси випливає положення про те, що на політичних партіях лежить обов’язок легальної, відкритої, публічної діяльності за допомогою конституційних демократичних методів. У Німеччині, наприклад, закон про політичні партії визнає за політичні партії тільки ті організації, які систематично беруть участь у парламентських виборах. У демократичному укладі саме такою повинна бути роль політичних партій, однак на практиці є й інші приклади.

Зокрема, в політичній практиці існують нелегальні змовницькі партії. Такі партії, звичайно, нечисленні, не мають масового членства чи формалізованої організаційної структури. Найчастіше така партія розраховує на прихід до влади не через парламентські процедури, а внаслідок перевороту, заколоту, революції, тощо. Існує також група партій, які за чинними правовими нормами є нелегітимними, але вони достатньо масові та організовані. Стосується це багатьох комуністичних та колоніальних партій, які закликають виборців не брати участі у виборах. Крім того, існує ряд партій, які діють в умовах заборони на їхню діяльність (скажімо, в межах диктаторських режимів). У виборчих категоріях не можна визначити і фашистські партії, які втратили свою здатність до боротьби за владу виборчими методами. Всі ці організації треба визнати за політичні партії, оскільки вони містять основні елементи, характерні для політичної партії. Водночас методи і форми їхньої боротьби за владу і її реалізація не впливають на визнання певної організації як партії в класичному розумінні цього терміна.

Природу і ступінь участі партії в загальнонаціональній політиці відображає поняття урядовий статус. Фіксація урядового статусу партій здійснюється в ході аналізу їх електоральної могутності і політичного значення. Керуючись тезою про те, що партії передусім намагаються збільшити кількість поданих за них голосів, і враховуючи специфіку президентської системи правління, американські вчені вимірюють вплив партій кількістю голосів, отриманих на виборах, і контролем над виконавчою владою. Для європейських учених, які дотримуються думки про те, що партії насамперед борються за посади і живуть в умовах парламентської системи, на перший план виходять відсоткові показники місць у парламентах і участь в урядах, тобто розподіл міністерських портфелів. Як зазначають Я. Бадж і Г. Кеман, оцінки, які дає теорія, що виходить із прагнення партій до здобуття посад, стосуються головно формування урядових коаліцій саме тому, що тут застосовуваність цієї теорії найочевидніша і найширша. K. Cтром ще однозначніше пише про те, що поняття стратегічна взаємодія, яке має принципове значення для теорії коаліцій, просто непридатне для двопартійної системи.

Електоральний успіх. У теорії політичних партій показники електорального успіху інколи використовуються як залежні змінні при визначенні серед учених думки про те, що характер організації мало впливає на здатність партії збирати голоси виборців. Практикуючі політики думають по-іншому. Розширення і зміцнення загальнонаціональної організації Республіканської партії США, особливо в галузі фінансування виборчих кампаній, мало за мету “виграти вибори і збільшити кількість отриманих посад”. Так само зафіксоване Дж. Гібсоном зміцнення партійних організацій США на місцевому рівні було спрямоване на збільшення їхньої ефективності. Р. Хакфельдт і Дж. Спраг ставлять риторичне запитання: “Якщо партійна робота є такою неефективною, то чому партії продовжують витрачати на неї свої ресурси?”. Проведене вченими детальне дослідження партійної мобілізації в одній із американських територіальних общин підтвердило, що значення партійної діяльності не вичерпується впливом на окремих виборців, що вона одночасно виконує функції каталізатора. “Партійні організації мобілізують ентузіастів, а їх активність впливає на всіх інших”.

Дослідження, проведені Р. Долтоном, показали, що централізованим партіям простіше донести свої ідеї до виборців. Інші вчені зауважили тенденцію до зростання органі-зованості та централізації деяких консервативних партій Європи, коли вони перейшли до нових прийомів ведення виборчої кампанії, пов’язаних із використанням засобів масової інформації і опитуванням громадської думки. Здійснені в порядку протиставлення масовим організаціям лівих партій, ці заходи підштовхнули ліві партії до аналогічних дій, тобто відбулася своєрідна конвергенція. К. Дешауер поставив собі за мету визначити який тип партійної організації найбільш перспективний незалежно від національного контексту. Вчений виявив відмінності між електоральною ефективністю, яка вимірюється кількістю отриманих голосів, і політичною ефективністю, яка визначається участю і керівним становищем в уряді. Зіставляючи ці показники з різними показниками партійної організації і характеристиками середовища, К. Дешауер дійшов висновку про справедливість обумовлено-залежної моделі організації: оптимального способу немає, оскільки ефективність залежить насамперед від факторів середовища.

Види стратегій. Широке визначення політичних партій складене на підставі як стримувальних і підривних, так і змагальницьких організацій. Замість того, щоб класифікувати партії відповідно до стратегій, які вони застосовують, можна як самостійну змінну розглядати саму стратегію. Наприклад, Французька комуністична партія, яка брала участь у виборах і протягом 50-х років здобувала близько чверті голосів, водночас виступала як антисистемна партія, яка вдавалася до страйків, вуличних походів для дестабілізації діяльності уряду. Таким чином стратегію партії можна визначити як змішану – переважно змагальницьку, але певною мірою і підривну. Стратегія правлячої Інституційно-революційної партії Мексики була переважно змагальницькою, однак, водночас і стримувальною стосовно існуючої в державі політичної опозиції. Дослідження 150 політичних партій, які діяли у всьому світі 1960 р., проведене К. Джандою показало, що лише близько половини з них дотримуються змагальницької, 11 % – стримувальної і 3 % – підривної стратегії, решта партій дотримуються змішаної стратегії. Поняття про змішані стратегії узгоджується з уявленням У. Райта про те, що змагальницькі партії поєднують елементи раціонально-ефективної і партійно-демократичної моделей. Нам належить переконатися, що підхід до партійної стратегії як до окремої змінної відкриває нові перспективи для аналізу поведінки змагальницьких партій за допомогою теорії раціонального вибору. Оскільки теорія партійної стратегії найрозвиненіша саме стосовно змагальницьких партій і, крім того, більшість існуючих у світі партій використовують повністю чи переважно змагальницькі стратегії (68 % 1960 р.).

Е. Даунс припускав, що партії змагаються не лише за здобуття посад, але і за збільшення кількості голосів, поданих за них на виборах. Як доводив учений, партії формулюють свої політичні цілі, щоб вигравати вибори, а не виграють вибори, щоб формулювати цілі. Отже, в двопартійних системах (при розгляді симпатій виборців уздовж якоїсь однієї шкали) партії будуть вибирати позиції, які “зсувають” їх ближче до центру ліво-правої шкали. Цим самим пояснювалося існування двопартійної системи в США. Даунсівська модель партії, яка намагається максималізувати кількість поданих за неї голосів, отримала особливе визнання серед теоретиків американських партій. У порівняльних дослідженнях, однак, більшою популярністю користувалася модель, розроблена У. Райкером. Як і Е. Даунс, У. Райкер вважав, що партії намагаються отримувати посади, однак, їм не приписувалася здатність до максималізації кількості голосів поданих за них на виборах. Навпаки, У. Райкер виходив з того, що мета партії – перемагати на виборах з найменшою перевагою, що стимулює їх створювати мінімальні виграшні коаліції.

Особливе значення робіт У. Райкера для розвитку теорії партій випливає з того, що його висновки можуть застосовуватися до формування урядових коаліцій у парламентах. У теорії коаліцій прийнято розглядати партії як організації, які змагаються за отримання посад, а не голосів. Спрямовані на вивчення цієї теорії дослідження показали, що мінімальні виграшні коаліції виникають у менш як половині випадків. Л. Додд дійшов також висновку, що мінімальні виграшні коаліції стійкіші за інші, однак Б. Грофман полемізує з цим, стверджуючи що феномен пояснюється швидше специфікою партійних систем. Найдетальніше нематематичне дослідження в галузі теорії коаліцій здійснили М. Лейвер та Н. Шофілд. Застосовуючи різні критерії, вчені порівняли мінімальні виграшні коаліції з ідеологічними коаліціями. Висновок, якого вони дійшли полягає в тому, що хоча найкращі теорії, в яких не враховуються політичні установки, “частіше слугують основою для неправильних, ніж для правильних прогнозів про виникнення коаліцій (правильні прогнози даються лише в 40 % випадків відсутності абсолютної парламентської більшості), їх прогностична цінність все ж відчутно вища, ніж випадкових передбачень”.

Я. Бадж і Г. Кеман проаналізували результати емпіричних досліджень, які виходили з позиції про прагнення партій виключно до отримання посад, і виявили, що це уявлення підтверджується даними лише при умові, що коаліції розглядаються як ідеологічно “пов’язані”. Подібні результати дає дослідження М. Франкліна і Т. Макі, яке підтверджує значення врахування ідеології для передбачення того, які коаліції будуть сформовані. Потрібно, однак, пам’ятати, що при цьому вихідні положення модифікуються: партії виступають не лише як такі, що виборюють посади, а й проводять певну політику. Не обмежившись аналізом теорій, які повністю відокремлені від політичних установок, Я. Бадж і Г. Кеман проаналізували прогностичну цінність теорій, що надають перевагу близькості політичних позицій учасників коаліції, і з’ясували, що вона вища, ніж у першому випадку. Їхня теорія має змішаний характер: партії намагаються отримати посади як засоби проведення певної політики.

К. Стром виділяє і оцінює три чистих типи стратегії: бажання отримати максимальну кількість голосів за партію, здобути публічні посади і проводити певну політику. На цій основі вчений формулює сім гіпотез про вплив інституційних характеристик на поведінку змагальницьких партій, наприклад:

“1. Чим напруженішим є міжпартійна конкуренція (тобто чим менш очевидні результати виборів), тим більшою мірою партії будуть намагатися збільшити кількість поданих за них голосів…

7. Чим вигіднішим є здобуття для правлячої партії та опозиції посад порівняно з проведенням певної політики, тим більшою мірою партії будуть намагатися здобути посади”.

На основі своїх досліджень К. Стром розробив дві моделі причинності, які пояснюють змішані стратегії змагальницьких партій.

У статті “Паперове каміння” А. Пшеворський і Дж. Спраг пишуть про стратегічне рішення, яке повинні були приймати соціал-демократичні та соціалістичні партії під дією такої дилеми: “Соціалізму не досягнути без участі в інститутах демократії, але така участь підриває волю до соціалізму”. Вчені відзначають, що частка населення зайнятого найманою працею ніколи і ніде не перевищувала 50 %. Оскільки ж соціалістичні партії також звичайно не отримували більше 50 % голосів на виборах, їм необхідно було заручитися підтримкою непролетарських верств населення. Але “в результаті соціалістичним партіям доводиться затушовувати ідеологічну роль класу, а це зменшує мотивацію робітників”. А. Пшеворський та Дж. Спраг провели детальний кількісний аналіз наслідків використання суто класових та надкласових стратегій соціалістичними партіями семи країн. Учені пишуть, що “широта вибору, з яким зіштовхується партія при визначенні свого курсу, прямо залежить від різниці між частками голосів, результуючих з використання чистих стратегій”. Як показало дослідження, у більшості випадків – особливо в Данії і Норвегії – з самого початку проявилась надкласова стратегія. Хоча така стратегія коштує соціалістичній партії і якоїсь кількості голосів робітників, загалом досягається позитивний баланс голосів.

У військовій справі під стратегією розуміють план досягнення мети, а під тактикою – дії, до яких вдаються для її реалізації. Подібним чином партійною тактикою називають діяльність партії спрямовану на досягнення стратегічних цілей.

Сьогодні в розвинених демократичних державах над розробкою виборчої стратегії і виборчих технологій працюють цілі штаби аналітиків та експертів. Виділяють наступні виборчі стратегії, які застосовуються у виборчій кампанії: партійності, сильного контрасту, ідеологічної різниці, вибору одного гасла, створення позитивного враження про кандидатів власної партії, створення негативного враження про кандидатів-конкурентів, побудови коаліції, розбудови організації. Вибір тієї чи іншої виборчої стратегії залежить від місцевої специфіки.

Обсяг міжнаціональних досліджень, присвячених змагальницькій тактиці партій, є порівняно невеликим. Г. Пеннімен вивчав стилі виборчих кампаній. Д. Фарелл і М. Уор-тманн досліджували діяльність партій трьох країн з політичного маркетингу – надання кандидатам “товарного вигляду” і використання засобів масової інформації. Дослідження Ш. Баулера присвячене впливу внутрішньопартійних дискусій з окремих питань на виборців. Д. Сейнсбері, за редакцією якої видані матеріали сімпозіуму з партійних стратегій і взаємин між партіями і виборцями, відзначає, що партії зіштовхуються з дилемою – “зменшення чисельності членів партії зменшує їхню здатність до мобілізації виборців і структурування результатів голосування, в той час як недостатньо широка участь громадян у діяльності партій веде до відмінностей між громадською думкою і політичними рішеннями”.