СТОКГОЛЬМСЬКИЙ СИНДРОМ

У медицині (кримінальній психіатрії) існує такий термін - стокгольмський синдром. Пояснює він особливі, зазвичай більш ніж приязні, стосунки, які складаютьсяв результаті тривалого спілкування між терористами та їх заручниками. Виражається це й у тому, що після звільнення заручники стають найбільшими адвокатами своїх вчорашніх кривдників! Фахівці від медицини знають - це психічна хвороба, яка потребує специфічного й кваліфікованого лікування. 
Цей приклад з медицини приходить все частіше мені на думку, коли намагаюся пояснити мотивацію голосування виборців на нинішніх парламентських виборах!
Бо як інакше аніж патологічними відхиленнями у психіці можна пояснити підтримку тих людей, які ще вчора будучи парламентарями хотіли своїми диктаторськими законами загнати усіх як волів у стійло, а коли це не вдалося - почали їх вбивати й зрештою запросили іноземних найманців! 
Чи приміром як пояснити той факт, що львів'яни щодня в переповнених маршрутках кленуть міську владу, але голосують за неї у повному складі до парламенту? 
Суспільство серйозно хворе! 
Насилуване десятиліттями (а надто останнім часом) різного роду пройдисвітами воно потребує невідкладної й кваліфікованої допомоги! 
А різного роду "доктори Пі" від політики вибудовують на суспільній травмі та біді свою політичну кар'єру!
Не нашкодь! Основне правило медицини! 
Воно мало б стати правилом № 1 й для політики та політиків!
Бо задавлена хвороба може мати непрогнозовані наслідки - у першу чергу для політичних ескулапів!

Це означає, що виборці перестали голосувати за політичні партії, з якими вони ідентифікувалися довший час (наприклад, протягом однієї, двох виборчих декад), і почали переносити свої виборчі преференції на інші політичні угруповання.

Зазвичай порівнюють відмінності між результатами двох послідовних виборів. Цей феномен отримав у науці назву – коливання. У первинному значенні, яке сформулював Д. Е. Батлер, “коливанням” називали середнє арифметичне між приростом частки голосів, відданих за переможну партію, і зменшенням частки голосів, відданих за партію, що програла. Така формула, дарма що й досі популярна і забезпечує важливий сумарний показник, має дві великі вади, і поки що не існує загальновизнаних методів боротьби з ними: її важко застосовувати, якщо на виборах змагаються більш ніж дві партії. Можливо, саме тому її практично не використовують за межами Сполученого Королівства, США та Австралії. Коливання визначає середній результат між відсотками одного процесу (частками голосів виборців під час перших виборів).

Виділяють два різновиди зміни виборчої поведінки – розгуртування  та переорієнтацію.

Розгуртування - уявлення, що виборці західних ліберальних демократій, які були раніше згуртовані в добре визначені соціальні групи й основі таких спільних рис: класова, релігійна та етнічна незалежність, тому засвідчували високий ступінь партійної ідентифікації, з часом стали набагато менше пов’язані з такою належністю й під час виборчої конкуренції виявляють набагато випадковіші та мінливіші вподобання.

Це уявлення протилежне до уявлення про переорієнтацію, коли виборці втрачають зв’язок з певними соціальними групами, але натомість набувають нових зв’язків. Звичайно розрізняють соціальне і партійне розгуртування. Зазвичай переорієнтація відбувається у рамках окремих сімей партій.

Стабільна партійна (виборча) лояльність - такий тип виборчої поведінки на інтегрованому (груповому) рівні, коли виборець регулярно голосує за ту саму політичну партію і так підтверджує сильний зв’язок з цим угрупованням.

До 60-х років ХХ ст. виборча поведінка в Західній Європі характеризувалася саме такою стабільністю. Виборчу лояльність, яка формувалась таким способом можна визначити за допомогою двох підходів: партійної та соціально-культурної ідентифікації.

Соціально-культурний підхід заснований на тому, що головним мотивом голосування є причетність до визначеної соціальної групи, тобто виборці ідентифікують себе з певною соціальною групою. Цей тип ідентифікації розвивався здебільшого в Європі, де партійна лояльність невіддільна від соціальної структури та домінуючих у ньому соціально-політичних поділів. Тут електорат становить не окрему групу, а лише виборчу спільноту інтереси, якої зумовлені соціальним становищем і сприйняттям тих самих цінностей.

Партійна ідентифікація означає, що спосіб голосування залежить від лояльності до певної політичної партії, а не соціальної групи, звідси досить часто його називають ще психологічною ідентифікацією.

Загалом автори, що займаються проблемою політичної лояльності, шукають підстави для пояснення стабільних схем виборчої поведінки, звертають увагу на існуючі відмінності в процесі формування зв’язків між політичними партіями і соціополітичною структурою регіону.

Сформовані тривалі партійні лояльності визначають поняттям психологічної ідентифікації з конкретною політичною партією. Більшість виборців сформували стабільні форми партійної орієнтації, які є відображенням позицій успадкованих від попередніх генерацій, що опираються на узагальненні досвіду сприйняття політичних партій та їхніх лідерів. У такому укладі психологічна ідентифікація з політичною партією стає незалежним джерелом мотивації політичної позиції, а також виборчого рішення громадян, оцінювання конкретної політичної проблеми, кандидата чи події узалежнена від характеру партійної лояльності.

У дослідженнях, проведених на території США, помічено, що досить часто існування стабільної партійної лояльності не обов’язково повинно знайти відображення в способі голосування виборця. Це означає появу зовсім “неєвропейських” процедур, які полягають у тому, що партійна лояльність та акт прийняття рішення виборцем не мають причинно-наслідкового зв’язку.

Загалом нерідко простежується, що виборець, який ідентифікується з однією партією, віддає свій голос за інше угруповання. Пов’язано це насамперед з характером суспільно-політичного середовища. Порівняно з європейським воно видається слабше структурованим (наприклад, партійна лояльність часто розвивається незалежно від  соціального контексту, а характер ідеологічних конфліктів залишається дуже заплутаним), значно придатнішим до впливу функціональних і кон’юнктурних чинників, а також більш відкритим до процесу індивідуалізації політичного заклику.

Довший час вважалося, що партійна лояльність є відображенням специфічних рис політичних партій, партійної системи та домінуючого типу партійної конкуренції. Через те вважалося, що політичний контекст може спричинити формування особливих форм партійної лояльності.

Варто звернути увагу на один специфічний аспект, що виникає з такого способу сприйняття. Незважаючи на те, чи виборець первинно ідентифікується з конкретною формальною організацією (партією), чи теж вирішальною стає почуття групової ідентичності, лояльність до партії, а в підсумку її здатність до контролю електорату залишається узалежненою в обох випадках від процесу значною мірою незалежного від неї самої.

Можна роздумувати, чи процес безпосереднього (психологічного) чи опосередкованого (через ідентифікацію з соціальною групою чи організаційними репрезентантами  її інтересів) зв’язку виборців з партіями є ефективнішим з погляду бачення її інтересів. Показово, що К. Бакер, аналізуючи приклад німецької партійної системи, дійшов висновку, що соціально-структурну ідентифікацію застосовують через ідентифікацію психологічну і вона може слугувати найкращим способом передбачення, особливо серед молоді, індивідуальних виборчих рішень.

Б. Річардсон, підсумовуючи результати своїх соціологічних досліджень, проведених в 80-х роках в Німеччині, Великобританії та Голландії, зауважив, що в середньому від 50 до 70 % респондентів виражали сильний психологічний зв’язок з партіями. Б. Річардсон на відміну від К. Бакера, загалом не вважає, що маємо ми справу з явищем заміни однієї моделі другою. Обидва джерела стабільності виборчої поведінки виступають одночасно і в результаті індивідуальна  виборча поведінка часто виявляється як результат різних мотивів, не обов’язково пов’язаних з однією зі згадуваних раніше теоретичних моделей інтерпретації механізму партійної ідентифікації.

Цей автор пропонує трактування відношення виборців до партії як щільного укладу принципів та поведінки, яка є відображенням: а) його соціальної (групової) позиції; б) досвіду, що накопичувався роками, і збагаченому можливістю проведення більш зрілої і суб’єктивної оцінки політики, що може бути результатом, наприклад, зростання рівня освіти пересічного виборця, в) прив’язка до певних цінностей, які безпосередньо поєднуються з політикою певної політичної партії та її виборчими гаслами.