“Наша мета, – зазначає К. Джанда, – шукати острови, а не відкривати континенти”. У 1967 р. він започатковує Міжнародне порівняльне дослідження політичних партій – так званий “проект Джанди”. В центрі цього дослідження – 158 політичних партій, які функціонували у 53 країнах світу протягом 1950-1963 рр. Всі вибрані країни мали представляти 10 культурно-географічних регіонів світу. Більшість зібраного матеріалу після його опрацювання протягом 1967-1969 рр. було відбраковано, але більш ніж 3000 документів були прийняті і узагальнені. Проект тривав до 1978 р.

Інструкція, що пояснює результати проекту витримала чотири перевидання і складається з 200 сторінок (Джанда, 1972), які пояснюють 12 основних концепцій, що визначають суть проекту, і близько 100 “базових” відмінностей, які використовуються як індикатори головної концепції проекту. Всі ці індикатори визначені як теоретичні та практичні категорії і становлять сьогодні емпіричний фундамент сучасної теорії політичних партій. 

Незважаючи на значний успіх, спроби М. Дюверже “зробити попередній начерк загальної теорії партій,” дотепер вчені продовжують скаржитися на відсутність цілісної теорії політичних партій. В 1972 р. Л. Мейєр назвав один із розділів свого підручника з порівняльної політології “В пошуках теорії партій”. Визнаючи значну роль праць М. Дюверже, Дж. Сарторі, він зазначає, що “загальна теорія партій і далі відсутня”. У наступному виданні свого підручника, який побачив світ, майже через десятиліття після першого, Л. Мейєр знову змушений констатувати, що “вивчення всякої проблеми пов’язаної з партіями, часто відбувається у відриві від інших проблем і без всякого теоретичного обґрунтування важливості питань, яким присвячене дослідження”. В огляді американської літератури, присвяченому партіям, В. Кротті заперечує існування “будь-якого переважального погляду на партії”, і розглядає створення теорії партій як “мету яку необхідно реалізувати”. У своєму дослідженні політичних партій країн західної демократії         К. фон Бойме, підкреслюючи важливість побудови теорії, яка дозволила б організувати відомості стосовно партій, відзначає, що “скарги на відсутність задовільних теорій так само старі, як саме вивчення партій, і, звичайно, автору даного дослідження також дорікатимуть тим, що йому не вдалося її створити”.

На противагу загальноприйнятій думці про відсутність теорії партій, Дж. Шлезінджер стверджує, що “теорія міститься в більшості робіт присвячених партіям. Але ми не можемо звести її воєдино”.

У розробці сучасної теорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука. Звичайно, серед відомих теоретиків є й американці, однак більшість дослідників політичних партій є європейцями або за походженням або місцем праці (Я. Бадж, Ж. Шарло, М. Дюверже, М. Лейвер, П. Маєр, А. Панеб’янко, С. Роккан, Дж. Сарторі, К. Стром). І це не випадково. Пояснюючи цей феномен, треба мати на увазі безпосереднє сусідство партійних систем суміжних країн. Спільність кордонів породжує потребу в міжнаціональних дослідженнях, що спонукає вчених концентрувати свої уявлення про партії, а це в свою чергу сприяє теоретичному розвиткові.

Переконливіше пояснення провідної ролі європейських учених у вивченні політичних партій полягає і в тому, що політичні партії Старого світу набагато численніші та різноманітніші, ніж партії Нового світу. Оскільки тандем республіканців та демократів вже більше століття відіграє провідну роль у політичному житті США, американські вчені концентрують свою основну увагу на вивченні цих сильних політичних партій. З появою на горизонті третьої партії у дослідників з’являється стимул підійти до проблеми з більш широких позицій і виробити типологію, яка дає змогу враховувати такі партії. В іншому американська політична система рідко спонукала вчених до розробки теорії політичних партій.

Сама природа американських політичних партій стримує розвиток теорії ще й в тому розумінні, що на американському матеріалі важко визначити кордони партії як базової одиниці аналізу. Американські вчені намагалися вийти з цієї проблеми, проводячи різницю між партією як організацією і урядовою партією, з одного боку, та партією виборців – з другого. Однак ця спроба вивчати партію частинами в теоретичному плані виявилась не надто конструктивною. Як показав Дж. Помпер, “американські політичні партії представляють собою невпорядковане переплетення цих трьох умовних форм, і їх важко відділити одна від одної”.

В огляді літератури стосовно партій США В. Кротті зауважив, що “галузь вивчення політичних партій – це скоріше об’єднання чи конфедерація окремих досліджень та дослідницьких акцентів, слабо пов’язаних між собою, ніж сконцентрована на своєму предметі, що досягла високого рівня внутрішньої інтеграції субдисципліна з чітко визначеними межами”. В розділі “У пошуках теорії політичних партій” учений характеризує американську дослідницьку практику як “свідомо емпірично орієнтовану і позбавлену теорії”. Відзначаючи перспективність праць Дж. Шлезінджера, В. Кротті продовжує: “Чим більше спроб розробки теорії і концептуального розвитку, тим краще для дослідницького напряму, який досі не прославився ні якістю, ні різноманітністю теоретичних розробок”.

Важко не погодитися з В. Кротті й в тому, що вивчення політичних партій може лише виграти від більшої уваги до теорії. Раніше вже відзначалися теоретичні зусилля Дюверже М., Катца Р., Строма К., Баджа Я. і Кемана Г. Чисельність американських теоретиків також не вичерпується Дж. Шлезінджером і Е. Даунсом. Наприклад, Д. Кеменс 1989 р. запропонував теорію партійного розвитку, яка пояснювала той парадокс, що американські політичні партії, які з початку 60-х рр. переживають період організаційного зміцнення, водночас значно ослабли як знаряддя масової мобілізації. В основі цієї теорії – набуття американською політикою загальнонаціонального характеру, а також культурні зрушення, пов’язані з поширенням вищої освіти і зростанням ролі засобів масової інформації. Є ще розроблена А. Уером модель партійної поведінки як потоку інформації, теорія трансформації партій А. Панеб’янко, теорія добору кандидатів Галлахера М. і Марша М., виділена М. Гамільтоном система показників, яка пояснює радикалізм соціалістичних партій, представлена в роботі М. Лейвера і Н. Шофілда теорія коаліцій, запропонована Дж. Шлезінджером теорія багатоядерної партії. Дослідники партій більше не мають права скаржитися на відсутність теорії. “Я згідний, що ми надто довго скаржились на нестачу теорії, – пише К. Джанда. За довгі роки роботи сформувався значний корпус теоретичних положень, і сьогодні слід віддати належне досягнутому. Ймовірніше, що у дослідників надто великі очікування з приводу загальної теорії. Сьогодні проблема полягає в тому, щоб засвоїти, розвинути і розширити поле застосування перелічених вище теорій”.

Політичний екстремізм в Росії - явище з давньою історією. Відсутність демократичних традицій та всюдисущий поліцейський режим змушував радикалів різного штибу звертатися до маузера. Однак як пізніше з'ясовувалося - усі теракти були інспіровані владою для посилення репресій проти невдоволених режимом.

- У вересні 1911 р. у київському оперному театрі був убитий прем'єр-міністр Росії - Петро Столипін. Вирок виконав таємний агент поліції О. Богров.

- 30 червня 1918 р. на заводі Міхельсона напівсліпа есерка Фаїна Каплан стріляла у В. Леніна. Як стверджують деякі дослідники - стріляла насправді не Каплан, а замах організувала ВЧК. Цей замах дав підстави більшовикам оголосити т.зв. Червоний Терор.

- 1 грудня 1934 р. у Смольному вистрілом в потилицю було вбито керівника ленінградських комуністів - Сергія Кірова. По даній справі слідством було виявлено терористичний підпільний "Ленінградський центр". У підсумку  страчено 14 чоловік. Масові репресії розпочалися по всій країні проти сталінських опонентів.

- 18-21 серпня 1991 р. було проголошений т.зв. ГКЧП, який намагався відсторонити Президента СРСР М. Горбачова від влади й тим самим недопустити підписанню т.зв. договору про оновлений СРСР. Активна протидія  президента Росії Б. Ельцина порушила плани змовників й фактично делегітимізувала горбачовську ідею збереження Союзу. Деякі з учасників заколоту стверджували, що сам М. Горбачов знав про деталі плану, але відрікся від його виконавців.

Вбивство сьогодні одного з найяскравіших опозиційних лідерів Бориса Немцова продовжує перелік кривавих дат політичної історії Росії.

Жертва інша. Виконавці та цілі - ті ж.