Традиціоналізм. Традиціоналізм вважають однією з найдавніших ідеологічних течій сучасної політичної думки. Виникає він у XVII ст. і пов’язаний з творчістю таких мислителів як Ж. Боссюе (1627-1704) і Р. Фільмер (1610-1688). Головна ідея традиціоналізму – збереження монархічного ладу, а головні аргументи – посилання на Біблію. Найбільш повно ідеї традиціоналізму викладені у праці Ж. Боссюе “Політика, виведена із Святого Письма”. З часів Французької революції традиціоналізм у європейській політичній думці вважають праворадикальною політичною течією.

У європейських країнах епохи середньовіччя влада звичайно належала королю чи імператору, який був коронований Папою або уповноваженими на це єпископами. Це було сформульовано в політичній і теологічній доктрині двох мечів – цивільної (світської) і церковної влади, які підтримували одна одну і рахувалися із сферами взаємовпливу. Існував такий поділ влади, при якому церква керувала відносинами сім’ї та власності, збирала власні податки, а король мав вплив на призначення духовенства. Крім того, королівська адміністрація значною мірою складалася зі священнослужителів, а те, що церковна влада могла відлучити від церкви часом було грізнішою зброєю, ніж королівські армії. Тільки після виникнення сучасного поняття державного суверенітету (впровадженого Ж. Боденом в його праці “Республіка” 1576 р.) і особливо після того як протестантські королі (починаючи з Генріха VIII) у своїх державах підкорили християнську церкву світській владі, було розвинено більш радикальну ідею божественної влади короля (цезаризм, роялізм).

У той час, як парламент все частіше проголошував в Англії XVII ст. ідею загальнонародної держави, королів з династії Стюартів все більше приваблювала ідея, коли країна може мати лише одного монарха і влада його  від Бога. У тих країнах, де були утворені республіки, відновлення монархічної влади стало візитною карткою антидемократичних та ультраконсервативних сил. У інших країнах, де зберігалася монархія, промонархічна позиція могла поєднуватися з більш поміркованою (як, приміром, у Німеччині     XIX ст., де Бісмарк утворив політичне поєднання соціал-реформізму, націоналізму і монархізму).

Сьогодні цей напрям слабо розвинений у політичному житті й там, де існує монархія, є він швидше даниною історичній традиції, ніж політичною доктриною. Як не дивно, сучасний монархізм асоціюється з демократичними формами здійснення влади. Наприклад, Британська монархія, де питання про необхідність її існування стає час від часу питанням гострих політичних дебатів. Сьогодні серйозних політичних об’єднань, заснованих на ідеології монархізму, в політичному житті майже немає (1951 р. у Німеччині була заборонена діяльність праворадикальної монархічно-соціалістичної партії, а в Болгарії на парламентських виборах 2002 р. перемогу отримала національно-монархічна партія, очолювана нащадком королівської династії). Сьогодні традиціоналізм апелює до таких фундаментальних цінностей, як повага до авторитетів, суспільної ієрархії, дисципліни, моралі, обов’язків індивіда перед суспільством. Він закликає повернутися до традиційних основ суспільства: сім’ї, релігії, громади. У XVIII ст. традиціоналізм трансформується у класичний консерватизм.

Ідеологія радикальних політичних об’єднань

Поняття “радикал” – достатньо невиразний політичний термін. Радикалами в політиці у свій час були переважно ультра-демократи, пізніше цей термін вживався до крайніх лівих. Проте сьогодні все частіше радикалізм став вимірюватися в інших категоріях. Радикалами називають ісламських фундаменталістів, радикальних феміністок, діячів Грінпісу і навіть англійських консерваторів – прихильників політики М. Тетчер. Зрозуміло, що їхні принципи дуже різняться між собою. Однак об’єднує всіх тенденція до негайного вирішення проблем за допомогою їх власного досить обмеженого арсеналу засобів. Вся складність існуючих соціальних проблем зводиться радикалами або до Корану, або до патріархального домінування економічної кризи чи ринку, расового, класового чи статевого панування чи ще чогось. Ми розглянемо ці радикальні підходи на кількох прикладах, які найчастіше сьогодні зустрічаються в політичному житті.

М. Лавер і В. Хант, вивчаючи на основі ідеологічного критерію конфігурацію партійних систем країн Західної Європи, виділили три їх моделі:

1) модель Бенілюксу. До цієї моделі крім Бельгії, Голландії і Люксембургу відносять також Австрію та Німеччину. У цих партійних системах конкуренція відбувається між трьома сім’ями політичних партій – соціал-демократами, лібералами та християнськими демократами;

2) середземноморську модель. До цієї моделі належать Греція, Португалія, Іспанія, Франція, Італія та Ірландія. Для неї характерні біполярна конкуренція між соціал-демократичними і консервативними партіями. Порівняно з попередньою моделлю позиції лібералів тут є слабкими;

3) скандинавську модель. Має місце тут серйозна фрагментація та поляризація політичних партій. Конкуренція теж має біполярний, але двоблоковий характер. Блок лівих партій змагається за владу з правоцентристським. На відміну від попередньої моделі, ліберали та аграрії, беруть активну участь у формуванні коаліційних урядів.