Сім’ї політичних партій

Деякі з дослідників намагаються замінити термін “ідеологія” такими поняттями, як “політичний темперамент” або “інтелектуальна сім’я”, але в науковій літературі вони не отримали визнання і широкого поширення.

Натомість в політологічній літературі для означення групи партій, які представляють виразну і окремішню ідеологічно-програмну самоідентичність існує так звана концепція сімей (родин) політичних партій. Процес виділення загальних типів політичних партій заснований, насамперед, на тій основі, що відрізняються вони між собою визначеною самоідентичністю, яка є результатом певного історичного процесу. Саме історичний контекст процесу формування політичних партій впливає на характер та зміст політичних стратегій, які вона використовує.

Концепція ця будується на трьох критеріях: генетичному, матеріальному та організаційному.

Генетичний критерій пов’язаний з появою спільних рис між партіями, які сформувались внаслідок однакового процесу інституалізації. Партії виникали та консолідувались у дуже подібних історичних умовах і щораз більше намагалися представляти інтереси визначених суспільних груп, політична еволюція яких у всіх країнах здійснювалася в подібний спосіб. Центральною віссю конфлікту став поділ на лівицю та правицю. Внаслідок цього сформувались дві великі сім’ї: лівих партій (соціал-демократи, соціалісти, ко-муністи) та правих партій (консерватори, ліберали, християнські демократи). Події 70-80-х років вплинули на трансформацію змісту, що криється за звичними категоріями лівих та правих, хоча сама суть конфлікту залишилася і нові типи партій, які виникли пізніше “підсилили” великі партійні сім’ї (наприклад, ліво-ліберальні партії належать до сім’ї лівих партій, а нові ультраправі партії – до сім’ї правих партій). Отже поділ на класову лівицю чи правицю, який сформувався у період оформлення і консолідації демократії, продовжує залишатися домінуючою і універсальною ознакою сучасних партійних систем і генетичним індикатором самоідентичності сімей політичних партій.

Матеріальний критерій тісно пов’язаний з генетичним. Політичні партії, які належать до генетичних сімей партій прагнуть реалізувати близькі пункти своїх програм. Це означає, що можна скласти перелік проблемних питань, які характеризують відповідний світогляд політичних партій – лівий чи правий, а в рамках кожної з партійних сімей – найбільш важливі питання, які виступають джерелом внутріблокового конфлікту і причиною виокремлення конкретних сімей.

Оганізаційний критерій пов’язаний зі створенням наднаціональних об’єднань, які стосуються подібних партій (наприклад, Соцінтерн, Ліберальний Інтернаціонал тощо).

Постіндустріалізм. Постіндустріалізм виступає ідеологічною і теоретичною основою сучасної теорії майбутнього, яка пов’язує його з подальшою орієнтацією на прогрес виробництва, науки та техніки і одночасно з новими парадигмами в гуманітарній та культурній сферах.

Теоретичною основою постіндустріалізму служать праці Д. Белла в яких він стверджує, що сучасні розвинуті суспільства перейшли з індустріальної фази свого розвитку в постіндустріальну, яка характеризується не стільки виробництвом товарів, скільки наданням послуг та інформації. Сучасні технології (насамперед у сфері комунікації), на думку прихильників даної теорії, ведуть до серйозних змін у характері політичних режимів, розвитку механізмів його динамічної стабілізації та модернізації, зміцнення демократичних основ сучасного суспільства і його глобалізації.

На зміну стандартам якості життя індустріального суспільства, яке визначається як гра з природою приходять стандарти постіндустріального суспільства, яке вже є складнішою грою з індивідами. Для цього нового виміру якості життя визначальними стають постматеріальні цінності, такі як свобода, творчість, самореалізація, дозвілля, участь.

З різноманітних версій теорії постіндустріалізму можна виділити два основні його напрями – неотехнократичний та гуманітарно-екологічний. Перший напрям базується на визнанні особливої ролі новітніх технологій і наукової діяльності в контурах майбутнього суспільства, другий – акцентує свою увагу на підпорядкуванні науково-технічних чинників розвитку природи та людини.

У 80-ті роки починає домінувати думка про необхідність збалансованого підходу між цими двома напрямами. Акцентуючи увагу на необхідності розвитку новітніх технологій, які мають високу економічну рентабельність, не можна не звертати при цьому уваги на те, чи визначаються вони і такою ж екологічністю і соціальною комфортністю, чи ведуть в кінцевому підсумку до розширення свободи й самореалізації особистості, чи не виступають новим джерелом небезпек і гноблення.

Для постіндустріалізму характерне нове політичне мислення, яке характеризується пріоритетністю творення над руйнуванням, компромісу над конфронтацією, гуманізму над технократизмом, загальнолюдського над класовим чи національним. Суттєвим моментом в ідеології постіндустріалізму є ідея про взаємозв’язок процесів і явищ, які відбуваються в світі, про його загальну глобалізацію, а відтак і про необхідність взаємної відповідальності й солідарності.

На противагу ідеології постіндустріалізму існують і групи, які сповідують ідеологію антиглобалізму, акцентуючи увагу громадськості на негативних наслідках глобалізації для національної економіки і особливо культури. До числа таких об’єднань належать Глобальний рух народів (створений 1994 р. у Південній Мексиці з метою запобігання підписанню Північноамериканського договору про вільну торгівлю), Ruck Society (організація, заснована 1995 р. основним організатором акцій протесту Грінпісу М. Росселом, “ruck” – з англ. маса, натовп) та організація “Відродіть вулиці” (відзначилася тим, що на тривалий час блокувала вулиці великих міст для святкувань). Основними об’єктами їхніх нападок є різного роду міжнародні організації, такі як МВФ, Світовий банк, а також транснаціональні корпорації (такі як Мак Дональдс).

Пацифізм. Пацифізм – рух борців за мир – становить сукупність добровільних груп та індивідів, які свідомо пов’язують свою діяльність з боротьбою проти військової загрози, мілітаризму, насильства як форми розв’язання конфліктів.

Засновниками цієї течії суспільно-політичної думки вважають Е. Роттердамського, який у своєму трактаті “Скарги світу” виступив проти мілітаризму та І. Канта, який у праці “До вічного миру” формулює основи так званого вічного миру між народами. Початок організаційного становлення пацифізму як політичного руху припадає на 20-30-ті роки XIX ст., коли виникають перші пацифістські організації.

Для пацифізму характерні надзвичайна неоднорідність його учасників, різноманітність форм діяльності. На початку XIX ст. пацифізм розділився на два напрями – пацифістський і соціалістичний. У рамках останнього формуються комуністична і соціал-демократична течії. Значний внесок у розвиток пацифістського руху напередодні Першої світової війни зробив ІІ Соцінтерн (особливо його Штутгартський (1907 р.) та Базельський (1912 р.) конгреси).

У другій половині 30-х років відбуваються важливі міжнародні конгреси та зустрічі, однак справжньої узгодженості дій прихильникам миру досягнути так і не вдалося. У той же час виникає і формується самостійний рух “федералістів світу”.

Після Другої світової війни пацифістський рух консолідується на демократичній антифашистській основі. У 1948 р. у Вроцлаві (Польща) відбувається Конгрес діячів культури на захист миру, в 1949 р. – І Світовий конгрес прихильників миру, який ухвалює Маніфест на захист миру. На ІІ Світовому конгресі в Варшаві (1950 р.) створюється Всесвітня Рада Миру, яка ініціює кампанію спрямовану на підписання Стокгольмської відозви, що кваліфікує атомну війну як злочин проти людства.

У 50-ті роки шириться рух антиядерного пацифізму. Його ідейною основою став маніфест відомих вчених-ядерщиків Рассела-Ейнштейна-Жоліо-Кюрі (1955 р.). Тоді ж формується відомий Пагоушський рух. У другій половині 50-х років створюються масові антиядерні організації та коаліції, такі як британська Компанія за ядерне роззброєння (Сі-Енд-Ді), коаліція “Комітет ста”, західнонімецький комітет “Боротьба проти ядерної смерті”, італійська Рада боротьби за мир. Їхніми силами організовуються масові виступи в підтримку миру та роззброєння, такі як пасхальні марші, походи проти ядерної зброї, численні мітинги та маніфестації. У той же час найбільш радикальні противники насильства в молодіжному середовищі об’єднуються навколо нової течії, що отримала назву хіппі.

У 50-60-ті роки відбуваються масові виступи проти колоніальної війни Франції в Алжирі та військового втручання СРСР в Чехословаччину, у 70-ті рр. – проти війни США у В’єтнамі, у 80-ті рр. – проти введення радянських військ в Афганістан. Успіхом закінчилися масові антивоєнні акції проти нейтронної бомби та розміщення ракет середнього радіусу дії в Європі.

Масовий рух в підтримку миру знаходить своє втілення в міжнародній діяльності держав, що найповніше виразилося у так званому Гельсінському процесі, який започаткував постійно діючу Раду з питань безпеки і співробітництва в Європі, учасниками якої стали 33 європейські держави, а також США та Канада. З 1977 р. на основі виробленого Радою Заключного акту конгреси РБСЄ проходять регулярно.

У 80-ті роки відбувається трансформація пацифістського руху у напрямку підтримки позитивного миру, боротьби за виживання людства та біосфери, за без’ядерний, ненасильницький і безпечний світ. Всі ці виклики були почутими і внесеними на арену між-партійної конкуренції партіями ліво-лібертіанської спрямованості.