Запитання і завдання

1. Яке співвідношення між типологією та класифікацією партій? Їхнє значення для теорії партій.

2. Суть типології партій М. Вебера.

3. Типологія партій З. Нейманна.

4. Типологія партій М. Дюверже. Її значення в розвитку теорії партій.

5. О. Кірчхеймер і Ж. Шарло про новий тип партій.

6. Що таке тип партії? Які основні типи партій Ви знаєте?

7. Дайте порівняльну характеристику кадровим, масовим і виборчим партіям.

8. Які головні характеристики національно-визвольних партій?

9. Які головні характеристики транзитних партій?

10. Дайте характеристику основним різновидам партій.

11. Назвіть головні напрями трансформації політичних партій.

12. Які фактори зумовлюють трансформацію політичних партій?

13 Як класифікують партії за їхньою величиною? Що розуміти під величиною партії?

14. Які існують підходи до визначення поняття “мала партія”?

15. Як поділяються малі партії?

16. Як класифікуються партії за рівнем репрезентативності?

17. Що робить партію репрезентативною?

18. Класифікація партій за їхнім походженням.

19. Класифікація партій на підставі організаційного критерію.

20. Класифікація партій за класовим критерієм.

21. Класифікація партій на основі їхнього ставлення до політичної системи.

22. Яка різниця між антисистемними і протестними партіями?

23. Класифікація партій за їхнім ідеологічним критерієм.

Класифікація партій на основі ідеологічного критерію

Ідеологічні та прагматичні партії. Досить часто політичні партії класифікують на основі ідеологічного критерію (доктринальних чи програмних відмінностей). “Більшість досліджень політичних партій пов’язана з аналізом їхніх доктрин. Така орієнтація випливає з ліберального уявлення про партію, в якому вона розглядається як ідеологічне об’єднання”, – зазначав М. Дюверже. З цього погляду треба говорити про відмінності між партіями залежно від того, яка ідеологія покладена в основу їхніх програмних документів і політичної діяльності. Чітка класифікація політичних партій на основі ідеологічного критерію є достатньо складною, оскільки учені використовують різні підходи до типології. Німецький соціолог К. Бейме на підставі цього критерію виокремлює партії ліберальні, радикальні, консервативні, селянські, соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні, регіональні, етнічні, крайні праві та екологічні. Однак, як зрештою пізніше зауважив сам автор цієї класифікації, чотири останні критерії важко віднести до числа класичних ідеологічних критеріїв. Дж. Штейнер розрізняє комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, неофашистські, зелених і регіональні партії. Р. Хербут класифікує партії на соціалістичні, комуністичні, соціалістичні ліві партії, релігійні, аграрні, ліберальні, консервативні, ультраправі, екологічні. М. Соболевський розрізняє партії комуністичні, соціалістичні, християнсько-демократичні, ліберальні, консервативні та фашистські. А. Ямруз зауважує, що в сучасних демократичних державах на практиці застосовується лише три доктринальні стереотипи – консервативний, ліберальний і соціал-демократичний. Посилається він при цьому на те, що саме ці партії спромоглися об’єднатися у міжнародні організації.

Даний поділ менш суттєвий для класової характеристики політичних партій, але тут теж можна виявити певну залежність. Найчастіше робітничі партії – це комуністичні та соціал-демократичні, буржуазні – консервативні, ліберальні, дрібнобуржуазні – християнсько-демократичні, лейбористські, злюмпенізовані – націоналістичні та фашистські.

Рівень ідеологічності політичних партій також може бути різним. Зазвичай, високий рівень ідеологічності властивий тоталітарним партіям і меншою мірою демократичним. Останнім часом ідеологічна ідентичність втрачає своє значення в діяльності політичних партій. Все частіше ідеологією сучасних партій виступає прагматизм чи популізм. У своїй політичній діяльності вони більшою мірою спираються на політичну практику, ніж на ідеологічні доктрини, які є в них досить загальними. Тому за цим критерієм партії прийнято поділяти на ідеологічні (партії сильної артикуляції) та прагматичні (партії слабкої артикуляції).

Класифікація партій за їхнім ставленням до політичної системи

Антисистемні та просистемні партії. У системах ліберальної демократії партії, які розташовуються в центрі (чи поблизу нього), чи ті, які простягаються від лівоцентризму до правоцентризму, переважно просистемні. Вони не пропонують радикальної політики і не є носіями радикальної ідеології. В основу ідеології цих партій покладено помірковані погляди, не виступають дані партії проти існуючої політичної системи. До просистемних партій можна віднести також партії лівих і правих, які з виборчих чи коаліційних поглядів не є відкритими для впливу центристських ідеологій. Оцінити підтримку партіями демократичних цінностей важко, їхні наміри не завжди прозорі. Певна просистемна діяльність може мати тактичний характер (наприклад, атмосфера загальної підтри-мки парламентської системи в Іспанії, де підтримка демократії була настільки вагомою, що проголошувати відкрито будь-які антисистемні гасла було б нерозумно). Про те, що партії є про- чи антисистемними, свідчить не лише аналіз програм чи факт участі в урядовій або парламентській коаліції. Важливим є ставлення до них інших політичних партій та соціальних груп.

Аналізуючи суть цього феномену, Дж. Сарторі запропонував два розуміння поняття антисистемності: вузьке та широке. Вузьке розуміння антисистемності охоплює багато принципів та поглядів, які виключають окремі елементи чи тотальне неприйняття системи, їхньою спільною ознакою, на думку Дж.Сарторі є делегітимізуючий вплив на систему. Антисистемна партія є такою, що намагається розхитати законність існуючого режиму. Очікуваним сценарієм є криза законності, яка повинна спричинити заміну однієї політичної системи іншою, яку члени угруповання вважають кращою та ефективнішою. Маємо в такому випадку справу з появою ідеологічної опозиції існуючому політичному порядку та радикальний розрив тривалості суспільного розвитку.

Дж. Сарторі дотримується різниці між ідеологічною опозицією та протестом. Цей другий феномен пов’язаний швидше з широким розумінням антисистемності. Протестні угруповання (на відміну від антисистемних) прагнуть не радикальної зміни характеру політичної системи, а лише існуючих дотепер основ політичної гри. Це не є ідеологічною опозицією політичній системі як такій. Це суперечка довкола певних “операційних” засад, механізмів чи інституцій, які служать реалізації політичної концепції у конкретних соціальних умовах. Угруповання цього типу називаються партіями протесту.

Якщо істотних антисистемних партій (у вузькому розумінні) немає, то процес еволюції партійних систем, починаючи з 70-х років, підтверджує факт існування партій протесту. До цієї категорії можемо зачислити, наприклад, Прогресивну партію в Данії (антикорпораційні та антивельферистичні стратегії), Національний фронт у Франції (сильна антиемігрантська позиція), націоналістично-ліберальна Австрійська партія Свободи чи Ліга півночі в Італії (сепаратистські). Партії протесту зазвичай володіють значним мобілізаційним потенціалом, але ставлення до них як до угруповань антиконсенсусних (чи тих, що прагнуть заміни існуючого соціального консенсусу) ускладнюють їм пошук коаліційних партнерів.

У чому ж полягає відмінність антисистемної партії від партії протесту? Партія може приховувати свої правдиві цілі, а програмний еклектизм додатково ускладнює можливість вироблення думки щодо їхніх політичних нахилів. Здається, що обидві групи партій відрізняються місцем, яке вони займають у просторі політичного змагання. Критерій делегітимізації дозволяє не лише відрізняти обидві групи партій, але є насамперед дієвим методом протиставлення антисистемних угруповань просистемним, а до цієї першої категорії належать партії протесту.