Передвиборна агітація належить до головних процедур виборчої кампанії. Пропаганду й агітацію вважають потужними засобами політичного впливу на маси в демократичному суспільстві, інструментом у боротьбі за політичний авторитет, владу, прихильність виборців. Для кожної політичної сили цей важливий етап виборчої кампанії розпочинається з моменту реєстрації партії (блоку), а закінчується напередодні голосування. Передвиборна агітація у день голосування заборонена. Політичні партії та окремі кандидати у депутати організовують зустрічі та бесіди, виступають на мітингах, зборах, через газети, радіо та телебачення, засоби наглядної агітації поширюють ідеї та програми, які мають спонукати маси до активних політичних дій, впливати на їхню свідомість і настрій. Інакше кажучи, агітація — спосіб впливу на виборця під час виборчої кампанії. У процесі передвиборної агітації відбувається обговорення політичних, ділових і особистих переваг кандидата на виборну посаду.

Процес передвиборної агітації пов’язаний з прямим та непрямим контактуванням із виборцями. Прямі види — особисті зустрічі, виступи-промови на мітингах, кампанія “від дверей до дверей”. Непрямі — друкована й “жива” опосередкована агітація. До друкованих видів агітації належать білборди, плакати, брошури, буклети, листівки, публікації та ін., до опосередкованих — виступи на радіо, телебаченні тощо.

Агітація відрізняється від пропаганди: остання відокремлює автора від джерела повідомлення. А це означає, що автор повідомлення насправді не завжди є реальним автором, він може бути тільки ретранслятором повідомлення, людиною, яка лише озвучує. Передвиборна пропаганда — цілеспрямований вплив конкретної політичної сили або групи підтримки кандидата з метою поширити серед населення певну партійну ідеологію, переконати виборців голосувати за конкретну партію чи кандидата. Розрізняють три головні типи пропаганди: біла (має своє істинне джерело); сіра (пропагандист використовує спеціально створені ним джерела — неурядові ЗМІ; організації та ін.); чорна (пропагандист поширює матеріали від третьої особи).

Виборче законодавство докладно регламентує діяльність політичних партій, пов’язану з передвиборною агітацією (проведення виборчих зібрань, мітингів, використання ЗМІ й інших форм агітації).

У країнах, що розвиваються (Індія, Туніс та ін.), простежується тенденція до регулювання загальних умов поведінки учасників передвиборної агітації та виборчої кампанії загалом. Форма такого регулювання — угоди про правила поведінки впродовж періоду виборчої кампанії, які укладають політичні партії. Це політичні угоди, а не правові норми, але в деяких державах вони одержують і законодавче оформлення. Прикладом тут є виборчий закон ПАР 1993 р.

Виборче законодавство регламентує всі форми агітаційної діяльності політичних партій у період проведення виборчих кампаній, зокрема ті, що пов’язані з використанням ЗМІ. У деяких країнах право вільного доступу до ЗМІ у період виборчої кампанії є конституційним правом політичних партій (Бразилія, Португалія).

Політичні партії у більшості країн (за винятком США) безкоштовно отримують певний обсяг ефірного часу на державних радіо- і телестанціях (а, наприклад, в Португалії і на приватних). Однак у деяких країнах безкоштовний ефірний час надається не всім партіям. В Австралії — тільки тим, хто веде боротьбу не менше ніж за 10 % місць і одержав на останніх виборах не менше 5 % голосів. У Австрії та Швеції право на безкоштовний час отримують лише партії, що мають фракції в парламенті.

У США законодавство регулює платний доступ до ЗМІ, встановлюючи принцип рівних можливостей. У низці країн політичні партії безпосередньо беруть участь у розподілі ефірного часу. Приміром, в Італії — через парламентську комісію зі звернень громадян та нагляду за діяльністю радіо і телебачення, Великій Британії та ФРН розподілом часу завідують спеціальні об’єднані комісії, до складу яких належать уповноважені політичних партій.

В Україні порядок передвиборної агітації регулюється розділом VIII Закону “Про вибори народних депутатів України”. Під передвиборною агітацією розуміють здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати “за” або “проти” певного суб’єкта виборчого процесу. Закон встановлює часові обмеження для передвиборної агітації.

Передвиборна агітація є найполітизованішим етапом виборчого процесу. У процесі передвиборної агітації відбувається донесення до виборців інформації, що сприятиме їхньому максимально зваженому, обґрунтованому і свідомому вибору під час голосування. Чинний Закон, на відміну від попереднього виборчого законодавства, не пов’язує початок проведення передвиборної агітації з фактом реєстрації кандидатів у депутати, а чітко встановлює межі її проведення. Розпочинається вона опівночі 50 дня до дня виборів і закінчується о 24.00 останньої п’ятниці перед днем виборів.

Обов’язок повідомити через ЗМІ про початок передвиборної агітації покладається на ЦВК. Передвиборна агітація у період виборчого процесу поза термінами, встановленими законом, заборонена.

У низці країн початком передвиборної агітації вважають день оголошення дати голосування (Польща, Румунія), опублікування списку кандидатів головною виборчою комісією (Литва) а також — конкретно визначений день до дати голосування (15 днів — Туреччина, 21 день — Ізраїль).

Забороняється також за 15 днів до дня голосування оголошувати в державних і недержавних ЗМІ результати соціологічних досліджень й опитувань громадської думки й інші прогнози.

До передвиборної агітації не належать офіційні повідомлення в період виборчого процесу (без коментарів, котрі можуть мати агітаційний характер, а також відео-, аудіозаписи, кінозйомки, фотоілюстрації) про дії кандидатів у депутати, пов’язані з виконанням ними посадових (службових) повноважень. До передвиборної агітації також не можна зараховувати дії, спрямовані на спонукання виборців брати чи не брати участь у голосуванні, незважаючи на їхнє мотивування.

Суттєва ознака передвиборної агітації — публічність, тобто поширення агітаційних заходів на широке коло осіб. У передвиборній агітації задіяні безпосередні учасники виборчого процесу та ЗМІ.

Закон встановлює вимогу безумовного дотримання принципу рівних умов у процесі здійснення передвиборної агітації за рахунок коштів Державного бюджету. Органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати придатні для проведення публічних заходів передвиборної агітації приміщення. Однак ця норма поширюється лише на заходи, котрі організовує виборча комісія, а не політичні партії чи кандидати. Суб’єкти виборчого процесу  зобов’язані повідомляти виборців про час і місце проведення публічних заходів.

Забезпечити рівні можливості для проведення таких заходів — обов’язок відповідної ОВК. Закон передбачає і можливість для партій (кандидатів) орендувати приміщення для проведення заходів передвиборної агітації на договірній основі за кошти відповідного виборчого фонду.

У виборчому законодавстві більшості країн є чіткі норми щодо забезпечення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування умов для передвиборної агітації. Наприклад, місцеві органи управління Молдови у п’ятиденний термін після дати реєстрації кандидата повинні гарантувати мінімум спеціальних місць для виборчих плакатів та листівок, а всім кандидатам — можливість організовувати зустрічі з виборцями.

Визначають місця для виборчих плакатів під час агітації зазвичай місцеві ради. Стосується це, зокрема, Словацької Республіки. У Польщі регламентується і право гміни (сільської ради) заборонити розміщення виборчих плакатів на пам’ятках архітектури.

Виборчий закон Македонії передбачає детальний перелік повноважень: за муніципалітетами закріплено право визначати місця для безкоштовного розклеювання виборчих плакатів, установлювати додаткові для цього місця і брати за це гроші. Закон також зобов’язує використати ці кошти відразу після виборів для знищення сміття, що залишилося після виборчих кампаній. За порушення цієї норми особа, яка очолює муніципалітет, буде оштрафована на суму від 40 тис. до 50 тис. динарів.

У виборчому законодавстві низки країн суб’єктом повноважень у процесі агітації є конкретна фізична особа (мер або інша людина, котра очолює місцевий орган влади). Саме керівники державних і муніципальних органів, а також мери муніципалітетів чи уповноважені ними на це особи, згідно із законодавством, наприклад, Литви, повинні сприяти кандидатам в організації зустрічей із виборцями й в отриманні необхідної інформації.

У законі про вибори Румунії суб’єктами повноважень щодо визначення місць для виборчих плакатів, зобов’язань стосовно ліквідації матеріалів попередньої виборчої кампанії є мери. У Чеській Республіці до компетенції мера належить право виділяти місця для розміщення агітаційних плакатів від шістнадцятого дня перед виборами з метою забезпечення права рівності для всіх кандидатів.

Важлива проблема передвиборної агітації — використання службового становища кандидатом з метою агітації. Окрема стаття є в Законі про вибори до парламенту Литви “Заборона на ведення передвиборної агітації з використанням службового становища”, яка містить конкретні положення. Зокрема, цей Закон передбачає, що якщо кандидатові у зв’язку з посадовими обов’язками необхідно виступити в ЗМІ з важливим повідомленням — він може зробити це тільки на прес-конференції. Причому транслюватиметься вона буде лише державними засобами інформації або в програмах ЗМІ, котрі фінансуються за рахунок державних або муніципальних коштів з попереднім вилученням частин, які містять елементи виборчої агітації.

У виборчому законодавстві Молдови зазначено, що жоден кандидат не має права на привілеї, пов’язані з посадою, яку він обіймає, деталізується аспект, пов’язаний зі забороною висвітлювати в ЗМІ робочі візити кандидатів, котрі обіймають посади республіканського або районного рівня.

Достатньо поширене, для запобігання використовувати службове становища кандидатом, законодавче закріплення заборони на сумісництво. У виборчому законодавстві Латвії є перелік посад, які особа має неодмінно звільнитись у випадку реєстрації її кандидатом на вибори з повідомленням про своє звільнення ЦВК не пізніше, ніж через місяць після реєстрації списку кандидатів до сейму. Закон про вибори Боснії та Герцеговини вимагає, щоб потенційний кандидат звільнив свою посаду ще до власної реєстрації на участь у виборах.

У різних європейських державах особа, що реєструється кандидатом, повинна звільнитись з посади, яку вона обіймала, іноді передбачається впровадження механізмів запобігання і мінімізації таких зловживань.

Українське законодавство також встановлює обмеження на ведення передвиборної агітації, щоб запобігти зловживанням під час проведення передвиборної агітації, та з метою здійснення належного державного контролю за законністю передвиборної агітації. У Законі “Про вибори народних депутатів України” (ст. 74) сформульовані обмеження стосовно певних особливостей передвиборної агітації та вказано перелік випадків і підстав, коли така агітація заборонена. Ці обмеження стосуються суб’єктів передвиборної агітації, місця проведення агітації, змісту агітаційних матеріалів. Щодо суб’єктів передвиборної агітації визначено: проведення передвиборної агітації забороняється особам, які не є громадянами України, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам та судам, членам виборчих комісій під час виконання ними обов’язків, зарубіжним ЗМІ, котрі діють в Україні.

Закон визначив випадки заборони передвиборної агітації залежно від місця її проведення. По-перше, відвідання військових частин (формувань) та установ кримінально-виконавчої системи окремими уповноваженими особами партій заборонено. У військових частинах (формуваннях) та в установах кримінально-виконавчої системи передвиборна агітація обмежена. Зустрічі з виборцями там організовують відповідні ОВК разом із командирами військових частин (формувань) або керівники установ кримінально-виконавчої системи з обов’язковим повідомленням не пізніше, ніж за три дні до зустрічі всіх уповноважених осіб політичних партій. По-друге, не дозволено використовувати приміщення органів державної влади й органів місцевого самоврядування для передвиборної агітації, розміщувати друковані агітаційні матеріали та повідомлення на будинках і в приміщеннях органів державної влади й органів місцевого самоврядування, на пам’ятках архітектури та в місцях, де вони перешкоджають безпеці дорожнього руху. По-третє, заборонено розміщувати носії політичної реклами, розповсюджувати політичну рекламу через радіотрансляційні або інші мережі повідомлення пасажирів, у транспортних засобах громадського користування, на станціях метрополітену, вокзалах, портах і аеропортах. По-четверте, не можна проводити передвиборну агітацію в зарубіжних ЗМІ, котрі діють на території України, а також у зареєстрованих в Україні ЗМІ, де частка зарубіжної власності перевищує 50 %.

Закон не дозволяє поширення низки агітаційних матеріалів певного змісту. Наприклад, заборонено поширювати у будь-якій формі матеріали, що містять заклики до: ліквідації незалежності України; зміни конституційного ладу насильницьким способом; порушення суверенітету і територіальної цілісності держави; підриву державної безпеки; незаконного захоплення державної влади; пропаганди війни, насильства; розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі; посягання на права та свободи, здоров’я населення. Забороняється виготовляти та розповсюджувати друковані передвиборні агітаційні матеріали, котрі не містять відомостей про установу, яка надрукувала їхній наклад, інформацію про осіб, що відповідають за випуск. Не можна розміщувати політичну рекламу в одному блоці з комерційною чи соціальною рекламою. Не дозволено поширювати недостовірні чи наклепницькі відомості про партію — суб’єкт виборчого процесу або про кандидата у депутати. На ЗМІ, які оприлюднюють інформацію, що партія вважає недостовірною, Закон покладає обов’язок дати змогу зазначеним суб’єктам виборчого процесу спростувати такі матеріали. Закон визначає терміни для спростування такої інформації відповідними зацікавленими особами не пізніше ніж через три дні після оприлюднення таких матеріалів, але не пізніше, ніж за два дні до дня виборів.

Поданий для публікації партією матеріал повинен бути набраний таким самим шрифтом і розміщений під рубрикою “спростування” на тому ж місці шпальти в обсязі не меншому, ніж обсяг повідомлення, яке спростовується. Спростування повинно містити посилання на відповідну публікацію, передачу на радіо чи телебаченні й на факти, котрі спростовують. У такий спосіб закон запобігає поширенню в суспільстві під час виборчого процесу неправдивої, неточної інформації, що може мати на меті зниження довіри виборців до певної партії, їхньої популярності та ін.

Закон забороняє в інформаційних теле- і радіопрограмах подавати  агітаційні матеріали партій або політичну рекламу. Політична реклама має бути відокремлена. Заборонено також переривати передачі передвиборних програм партій рекламою товарів та послуг. Передвиборні програми треба оприлюднювати в повному обсязі, без перерв, котрі могли б спотворити їхній зміст, щоб сформувати у виборців відповідне, цілісне й адекватне уявлення про погляди, позиції, переконання відповідної партії. Незаконною є також  передвиборна агітація під час якої виборцям пропонують гроші чи безоплатні або на пільгових умовах товари й послуги, цінні папери, кредити, лотереї, а також інші матеріальні цінності.

ЦВК зобов’язана у державних ЗМІ подати роз’яснення про вказані заборони. Текст такого пояснення затверджує ЦВК, і двічі на тиждень його друкують у газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр” на першій сторінці та транслюють телерадіоорганізації за 60 днів до дня виборів.

Законодавство містить вимогу стосовно вилучення збігу в часі регіональних державних і комунальних теле- та радіопрограм і передвиборних програм партій, трансляції передвиборних програм на першому загальнонаціональному каналі телебачення і першому загальнонаціональному радіоканалі. Закон передбачає відповідну зміну розкладу ефірного часу на загальнонаціональних каналах мовлення, аби дати змогу виборцям прослухати всі передвиборні програми партій, що транслюються за рахунок і в межах коштів Державного бюджету України, водночас не допускати збігу в часі трансляції таких програм з передачами регіональних державних і комунальних телерадіоорганізацій.

На ЗМІ всіх форм власності, які діють на території України, поширена заборонено впродовж останніх 15 днів перед днем виборів поширювати інформацію про результати опитувань громадської думки стосовно партій та кандидатів. Окрім того, можна оприлюднювати у день виборів результати опитування осіб щодо волевиявлення під час голосування до його закінчення. Закон не забороняє проведення таких опитувань у визначені строки, але оприлюднення їхніх результатів дозволене після дня голосування.

Незаконно поширювати передвиборну агітацію у суботу напередодні дня голосування, а також заборонено тим кандидатам у депутати, котрі обіймають посади в органах державної влади й місцевого самоврядування, на державних, комунальних підприємствах, в установах, організаціях, військових частинах (формуваннях) залучати до передвиборної агітації або використовувати для роботи, пов’язаної з проведенням передвиборної агітації у робочий час, підлеглих їм осіб, службовий транспорт, зв’язок, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи, службові чи виробничі наради, збори колективу. Порушення цих вимог за певних обставин може бути підставою для скасування відповідною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидата у депутати та притягнення його до кримінальної або адміністративної відповідальності.

Порушення встановленого Законом порядку щодо передвиборної агітації тягнуть за собою відповідальність, визначену законами України. Виборчі комісії у випадку надходження до них заяв, скарг про порушення вимог негайно зобов’язані надсилати їх до правоохоронних органів для перевірки і реагування. Усі спірні питання у визначеному законом порядку має вирішувати суд.

Висування (номінація) і реєстрація кандидатів. Використовують кілька способів висування кандидатів: 1) самовисування після подання у відповідні органи заяви, підписаної самим претендентом (інколи треба, аби така заява була завірена підписами певної кількості виборців); 2) висування кандидата після офіційного подання від імені партії яке підписує певна кількість виборців; 3) висування кандидатів, виконане у такому самому порядку, що й обрання.

Право висувати кандидатури на вибори мають організовані групи: політичні партії або так звані виборчі об’єднання; це можуть бути й створені спеціально з цією метою групи виборців. На виборах у національний парламент право висування кандидатів є в політичних партій. Таке положення діє у 60 країнах, де використовують пропорційну виборчу систему, а також у багатьох країнах зі змішаною виборчою системою. Іноді ця монополія закріплюється навіть на конституційному рівні. Лише в двох країнах — Австрії та Швеції — право висувати кандидата належить тільки політичним партіям. Однак на практиці в усіх країнах партії відіграють провідну роль у висуненні кандидатів і користуються багатьма перевагами. Наприклад, за двома головними партіями CША у всіх штатах та федеральному окрузі Колумбія визнається беззастережне право висунення своїх кандидатів. За іншими партіями таке право визнається у випадку, коли вони зберуть потрібну кількість підписів виборців у кожному штаті (скажімо, у Нью-Йорку — 2 тис., Іллінойсі — 25 тис., Огайо — 5 тис.). У Німеччині право висунення кандидатів у бундестаг належить політичним партіям, виборцям, а також непартійним угрупованням.

Для висування безпартійних кандидатів треба, щоби заяву підписали не менше ніж 200 виборців, які мешкають у цьому виборчому окрузі. У Великій Британії для висунення кандидата в депутати достатньо всього 10 підписів громадян, котрі висловляться на його підтримку. В Італії, згідно із законом про вибори, в палату депутатів парламенту можуть висуватися кандидати від політичних партій, партійних груп та окремих виборців. Список кандидатів повинні підписати не менше 350 виборців. У Франції, Японії, Індії достатньо підпису одного виборця, Ірландії — 10, Швейцарії — 15, Нідерландах — 25, Італії — 1 тис., Болгарії — 2 тис. У Франції та Ірландії такої формальності немає.

Як засвідчує досвід, пропорційна виборча система спричиняє фактично монополію партій. Мажоритарне голосування також матиме подібні наслідки, якщо воно відбувається в один тур і поєднується з дуалізмом партій: феномен поляризації працює проти індивідуальної кандидатури і веде до партійної монополії. У підсумку одна тільки мажоритарна система в два тури, у тому випадку, коли вона поєднується з невеликими округами, дає відносну свободу висунення кандидатів. Однак партійні кандидати таки мають значні переваги над всіма іншими.

У більшості країн законодавство не визнає неполітичні громадські об’єднання  суб’єктами виборчого процесу, вважаючи такими лише політичні партії та виборців. У багатьох країнах закон забороняє громадським організаціям брати участь у виборах. Внутрішня структура партій може глибоко змінити цей стан. Кадрові партії, які постійно зазнають фінансових труднощів, завжди позитивно налаштовані до кандидатів, котрі здатні самостійно покрити виборчі витрати.

Масові партії відрізняються зазвичай меншою схильністю до цієї “капіталістичної” форми добору кандидатів. Окрім того, статути цих партій часто містять норми, що заважають незалежному кандидатові одержати сприяння партії: лише члени партії, які мають відповідний стаж, можуть бути висунені нею кандидатами в депутати. Такий порядок зумовлює старіння кадрів, але підтримує домінування партій. Одночасно свобода кандидатур так само залежить і від ступеня централізації партії. У децентралізованих партіях кандидатів добирають на локальному рівні комітети, котрі неупереджено ставляться до висунення місцевих діячів; у централізованих партіях, де кандидатури погоджуються національним керівництвом, досягнути такої прихильності значно складніше.

Питання про допуск громадських організацій стало актуальним тільки у колишніх соціалістичних країнах, а також країнах що розвиваються. Тут ці організації за авторитарних і тоталітарних режимів формально брали участь у виборах, хоча фактично діяли за керівництва правлячої партії.

Висунення кандидатів політичною партією — сфера внутріпартійних організаційних відносин, регульованих її статутом, регламентами й іншими партійними документами. Сучасне законодавство намагається регулювати цю сферу внутріпартійної діяльності, визначаючи низку вимог, які повинні забезпечити дотримання демократичних принципів. Отож, внутріпартійна процедура стає предметом політико-правової регламентації.

Виборче законодавство закріплює головний принцип — право політичних партій визначати склад партійного списку і порядок розміщення у ньому кандидатів. Воно встановлює вимоги, зокрема й ті, що обмежують це право. По-перше, це положення про кількісний склад партійного. По-друге — положення про склад партійних списків, передбачене законодавством окремих країн, що розвиваються (наприклад, виборчий закон Мавританії 1986 р. визначає: у жодному випадку списки кандидатів не можуть бути складені на етнічній, класовій основі або мати партикуляристський характер). По-третє, у багатьох країнах політичним партіям можна вводити до списків кандидатів прізвища осіб, які не є їхніми членами. По-четверте, це положення про порядок розміщення кандидатів у партійному списку (відкриті й закриті списки). По-п’яте — положення про структуру партійного списку. По-шосте, виборче законодавство визначає порядок заміщення кандидатів, котрі вибули з певних причин із уже зареєстрованого списку. Партіям заборонено вносити зміни стосовно складу й порядку розміщення кандидатів зареєстрованого списку. Мета такої заборони — запобігти можливим маніпуляціям з метою введення в оману виборців, які вже ознайомилися з опублікованими списками.

Трапляються випадки, коли внесення змін допускається: вибуття кандидата зі списку у разі смерті, тривалої хвороби, зняття ним своєї кандидатури. У зв’язку з цим партія може змінити кандидата, що вибув, у порядку, визначеному для складання списку. Наприклад, португальським законом 1979 р. передбачено: така заміна для партії не є обов’язковою.

У деяких країнах, де в органи влади можуть бути висунуті кандидати лише громадянами (не партіями).

Основні політичні партії США висувають кандидатів або на партійних конференціях (номінаційних з’їздах), або на попередніх виборах (праймеріз). У США цю систему використовують для висування кандидатів у конгрес і місцеві органи штатів, а також на посаду президента країни. Кандидатів для балотування на посаду президента США висувають на всенаціональних конвенціях — з’їздах делегатів партій.

Номінаційні з’їзди — одна з головних прикмет політичного життя США. Вони відбуваються улітку напередодні кожних президентських виборів. Кожен штат має кількість голосів більш-менш пропорційну до кількості голосів у колегії виборців. З’їзд Демократичної партії 1880 р. провів 36 голосувань, перш ніж вибрати Дж. А. Гарфілда. Партійні організації окремих штатів можуть давати обіцянки підтримувати “улюблених синів”, від котрих не сподіваються, що вони виграють, але котрі можуть використати віддані за них голоси як переговорний інструмент.

Системи та процедури вибору делегатів на конвенції неоднакові у різних штатах. Нещодавно на номінаційних з’їздах почали ухвалювати наперед визначені резолюції, бо один кандидат завжди збирав зобов’язання віддати свій голос від більшої частини делегатів ще до з’їзду.

Особлива й процедура визначення офіційного кандидата від політичної партії на президентських виборах у США. Вона сформувалась на початку ХХ ст. у США, щоб унеможливити вплив керівництва партій на відбір кандидатів, і отримала назву “попередні вибори” (“праймеріз”). Загалом під загальною назвою “праймеріз” розуміють різноманітні техніки голосування. Організовує їх влада за державний кошт, зазвичай проводять у таких самих пунктах голосування, але все відбувається усередині кожної з партій.

На початку року президентських виборів партійні організації в кожному штаті обирають делегатів на свої з’їзди у такий спосіб: 1) у 26 штатах діє праймеріз, під час якого виборці затверджують єдиного кандидата в президенти, висунутого партійними організаціями штату від цієї політичної партії; 2) за допомогою “кокусів” — передвиборних мітингів прихильників партії, на котрі вони збираються для обрання делегатів на національний з’їзд партії.

Залежно від штату розрізняють закриті й відкриті праймеріз. У закритих право участі мають лише члени та симпатики партії, у  відкритих — усі бажаючі виборці. У багатьох штатах законодавчі органи доручають партійним органам самостійно регламентувати проведення праймеріз, способи голосування (таємні вибори, індивідуальні вибори та виборчі списки), вимоги, які висувають до їхніх учасників, скажімо, обов’язок заявити про партійну лояльність, тобто голосувати лише за кандидатів цієї партії, підтвердити, що на попередніх виборах учасники праймеріз голосували за ту саму партію; заборона впродовж певного часу (до 12 місяців) до проведення праймеріз належати до іншої партії чи брати участь у попередніх виборах.

Практично у всіх країнах законодавство детально регулює процес висунення кандидатів, аби вберегти його від різних порушень та ухилянь від визначених правил.

Згідно зі ст. 10 Закону “Про вибори народних депутатів України” право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, котрі мають право голосу. Це право вони реалізують через партії або самовисуненням. Порядок висування та реєстрації кандидатів у депутати в Україні регулює Розділ VII цього Закону.

Для участі партій у виборах ключове значення має їхня реєстрація, оскільки діяльність незареєстрованих політичних партій в Україні не допускається.

Особа, прізвище якої внесено до виборчого списку політичної партії, повинна дати згоду на участь у балотуванні. Це засвідчує свободу волевиявлення, прагнення відповідної особи до активної її участі у виборчому процесі через балотування кандидатом у депутати.

Закон надає право партії висунути кандидатом у депутати особу, яка є членом цієї партії та позапартійного громадянина, що, відповідно до закону, має право бути обраним народним депутатом України.

Висування кандидатів у депутати розпочинається за 90 днів і закінчується за 79 до дня виборів. Кількість кандидатів у депутати, яких висуває партія, не може перевищувати 225 осіб, що становить половину конституційного складу Верховної Ради України. Партія може висунути також одного кандидата в кожному одномандатному окрузі. Кандидатів у депутати вносять у виборчий список від партії, затверджує список ЦВК. Прізвища усіх кандидатів у депутати, висунутих партією, вводять до єдиного виборчого списку партії. Черговість кандидатів у списку визначають на з’їзді (зборах, конференції). Прізвище особи може бути введене до виборчого списку лише однієї партії.

У протоколі з’їзду (зборів, конференції) партії зазначають: дату проведення; порядок денний; відомості про осіб, висунутих кандидатами у депутати (прізвище, ім’я, по батькові, число, місяць і рік народження, громадянство, партійність, відомості про освіту, посада (заняття), місце роботи, місце проживання); підсумки голосування стосовно виборчого списку кандидатів у депутати. Протокол підписує головуючий на з’їзді (зборах, конференції), а виборчий список кандидатів у депутати — керівник партії. Зазначені документи завіряють печаткою партії. Про час і місце проведення з’їзду (зборів, конференції) партії щодо висунення кандидатів у депутати керівник партії повідомляє у письмовій формі ЦВК не пізніше, ніж за 5 днів до дня проведення з’їзду (зборів, конференції). На такому з’їзді (зборах, конференції) за дорученням голови ЦВК має право бути присутнім член ЦВК. Про час і місце проведення з’їзду (зборів, конференції) з метою висунення кандидатів у народні депутати не пізніше, ніж за три дні до дня його проведення, повідомляють також ЗМІ.

Визначену в часі процедуру перевірки уповноваженими на те органами — виборчими комісіями — відповідності фактичного порядку висування кандидатів у депутати порядкові, встановленому законом, сукупність дій відповідних виборчих комісій щодо офіційного посвідчення юридичного права суб’єктів виборчого процесу реалізувати своє пасивне виборче право в процесі голосування виборців і визначення результатів виборів називають реєстрацією кандидатів.

У більшості країн Центральної та Східної Європи процес висунення кандидатів, подання заяв та документів і початок реєстрації визначають окремими часовими межами. В Україні термін на перегляд документів становить п’ять днів. Після цього комісія зобов’язана або прийняти рішення про реєстрацію, або відмовити кандидатові чи партії в реєстрації.

На реєстрацію кандидатів або партій у країнах Центральної та Східної Європи відводять від кількох днів до місяця, проте найчастіше цей процес триває від 15 до 20 днів. Порядок реєстрації кандидатів у депутати визначають ст. 58—59 Закону України “Про вибори народних депутатів України”. У строках реєстрації український досвід цілком збігається з досвідом країн Центральної та Східної Європи.

Закон містить окрему вимогу, яка повинна убезпечити партії від необґрунтованої відмови в реєстрації: якщо не подано всіх документів, потрібних для реєстрації — представнику партії видають довідку про дату і час прийняття документів. Така довідка містить вичерпний перелік усіх прийнятих від партії документів.

Виборчі списки оприлюднюють у газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”. Закон встановлює порядок, згідно з яким черговість кандидатів у депутати у виборчому списку, визначена партією, не змінюється після реєстрації кандидатів у депутати.

У випадку прийняття рішення про відмову в реєстрації виборчого списку партії ЦВК не пізніше наступного дня видає представникові партії  копію, зазначивши вичерпні підстави такої відмови. Закон не відкидає повторного подання партією заяви про реєстрацію кандидатів у депутати, коли таке рішення прийнято у разі невідповідного оформлення документів, поданих партією. Закон також встановлює процедуру скасування реєстрації кандидатів у депутати. Рішення ЦВК про скасування реєстрації кандидата у депутати, яке не було оскаржене, набуває чинності після закінчення строку його оскарження.

Реєстрація кандидатів у депутати остаточно визначає коло суб’єктів виборчого процесу. Лише після реєстрації вони мають змогу повністю розгорнути передвиборну діяльність, використовувати засоби, надані їм законом (проводити передвиборну агітацію).

Законодавство не всіх країн встановлює дату, коли офіційно буде поширено інформацію про кандидатів у депутати, які візьмуть участь у виборах. Є країни, де це чітко зазначено. У Болгарії ЦВК публікує списки кандидатів у президенти не пізніше, ніж за 25 днів до виборів; у Боснії та Герцеговині списки учасників виборів до парламенту публікують не пізніше, ніж за 45 днів до виборів; у Литві оприлюднення в газеті списків має відбутися не менше ніж за 30 днів; у Латвії не пізніше, ніж за 20 днів до початку виборів повинні бути опубліковані в офіційній газеті програми і списки учасників виборів до сейму; в Македонії комісії оголошують визначені списки у щоденній пресі принаймні за 30 днів до визначеної дати проведення виборів; у Словаччині органи місцевого самоврядування мають забезпечити надання списків кожному, хто голосує, не пізніше, ніж за 20 днів до виборів.

В Албанії, наприклад, оголошення результатів реєстрації відбувається не пізніше, ніж через 3 дні від дати отримання всіх даних. У Македонії на виборах президента комісія публікує імена кандидатів в офіційному віснику впродовж 5 днів від дати одержання списків кандидатів.

В Україні поширення інформації про зареєстрованих кандидатів у депутати чи політичні партії відбувається відразу після прийняття рішення про реєстрацію учасників виборчого процесу в газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”. З одного боку, така практика позитивна, оскільки дає змогу громадськості стежити за процесом реєстрації учасників виборчого процесу. З іншого — опублікування остаточних матеріалів у певний час і в певному місці допоможе значно полегшити процес ознайомлення з учасниками виборів для тих, хто не володів інформацією під час реєстрації кандидатів.

Реєстрація виборців належить до основних процедур виборчої кампанії. Реєстрація виборців — найскладніша, суперечлива і часто найменш успішна частина організації виборів. Це простежуємо на прикладі виборів 1996 р. у Замбії. Хоч і було організовано масштабну реєстраційну кампанію, до проведення якої спеціально залучили приватну компанію, однак зареєстрували менше половини громадян, які за віком мали право голосу.

Кожна виборча система з одномандатними виборчими округами зазвичай передбачає, що всі виборці повинні бути зареєстровані у своєму виборчому окрузі. Паралельні й змішані системи, як і голосування за принципом відносної більшості, альтернативного голосування та голосування у два тури потребують більших фінансових затрат і організаційних зусиль під час реєстрації виборців.

Якщо використовують систему представницького голосування або голосування без права передання голосу чи з правом передання то створюються багатомандатні округи, їхня кількість менша, тому такий процес стає простішим. Це особливо помітно у процесі пропорційних виборів на основі партійних списків у великих округах. За регіональними партійними списками організовано вибори під час перехідного періоду в Камбоджі 1993 р. за фінансової підтримки ООН і перших демократичних виборів у ПАР 1994 р. Зауважимо, що вибір певного варіанта виборчої системи лише частково впливає на реєстрацію виборців, яка завжди достатньо висока.

Список виборців — документ, що визначає коло учасників голосування і засвідчує право громадянина брати участь у виборах. Формування списків виборців є необхідною умовою здійснення виборцем свого права голосу і відбувається через внесення прізвища особи до списку, на підставі чого він може бути допущений до голосування. У світовій практиці застосовують дві головні процедури реєстрації виборців: 1) постійну; 2) періодичну. Постійна передбачає, що  системи виборець реєструється раз і більше вже не зобов’язаний цього робити. Поправки у списки вносять лише у випадку смерті, зміни місця проживання або прізвища виборця. Таку систему широко застосовують у виборчій практиці США. Періодична процедура передбачає анулювання у визначеному законом порядку старих списків виборців, а згодом знову складають нові списки. Цю систему практикують у Канаді, Великобританії, Франції та Україні.

Залежно від того, на кого покладено обов’язок реєстрації, вона може бути публічною (обов’язковою, примусовою) чи особистою (добровільною).

Формування списків виборців — головна процедура визначення й ідентифікації виборчого корпусу, своєрідне “сито”, яке виявляє дієздатність громадян і правові обмеження щодо використання конституційного права на волевиявлення та створення органів державної влади. У нових демократіях складання й перевірка списків виборців є інтегральною частиною виборчої кампанії, хоча в кожній країні різні підходи до порядку організації та здійснення такої процедури.

Ключовими питаннями на цьому етапі проведення виборів є: визначення органу, компетентного й відповідального за формування списків; установлення бази формування списків (дані податкової, паспортних служб, державних цивільних реєстрів); правовий статус списків виборців; механізми та процедури внесення змін і доповнень, проблема “мертвих душ”, “голосування вдруге”; відповідальність виборців і посадових осіб за порушення, що стосуються списків.

Списки виборців складають з метою державного гарантування та надання можливості проголосувати кожному виборцеві, забезпечивши реалізацію конституційного принципу загального виборчого права. Під час формування списків забезпечується також і реалізація конституційного принципу рівного виборчого права: прізвище виборця вводять до списку лише на одній виборчій дільниці. Правове регулювання процедури складання списків виборців визначає певну національну традицію фіксування виборчого корпусу, що має певні переваги та вади. Це унеможливлює в Україні так званий плюральний вотум, тобто голосування на кількох виборчих дільницях, наприклад, за місцем реєстрації та місцем фактичного проживання.

Для підготовки проведення голосування виборців до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів, складають загальні списки виборців за формою, затвердженою ЦВК.

Для того, щоб сформувати й уточнити списки виборців, відповідні органи влади створюють робочі групи обліку виборців на період з 1 серпня року, який передує року проведення чергових виборів, аж до дня проведення чергових виборів. Для взаємодії з робочими групами обліку виборців та забезпечення їх необхідною для складання загальних списків інформацією Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство юстиції України, Міністерство оборони України, Державний департаментом України з питань виконання покарань, а також Міністерство закордонних справ України у кожному територіальному органі призначають відповідальних працівників.

Посадові особи, керівники органів, підприємств, закладів, установ, організацій, представництв, командири військових частин (формувань) зобов’язані забезпечити своєчасне подання повних і достовірних відомостей за визначеною формою. Районні, міські, регіональні робочі групи обліку виборців складають загальні списки виборців відповідно до Порядку складання загального списку виборців, затвердженого ЦВК. Фінансування цього процесу відбувається за рахунок коштів Державного бюджету України.

У загальний список виборців заносять прізвище, ім’я та по-батькові громадян України, котрі досягли або досягнуть на день виборів 18 років і мають право голосу; дату народження; місце народження відповідно до адміністративно-територіального устрою на час складання списків виборців; місце проживання або місце перебування; за потреби — примітку про нездатність пересуватися самостійно.

Для забезпечення громадського контролю за процесом формування та достовірністю загальних списків виборців ЦВК створює центральну контрольну групу та регіональні контрольні групи. До складу кожної з цих входить представник від партій, котрі в поточному скликанні Верховної Ради України мають власні партійні фракції.

Списки виготовляють у паперовому варіанті та на електронних носіях. Прізвища виборців до такого списку вносять лише один раз.

Районна, міська робоча група обліку виборців не пізніше 1 листопада року, що передує року проведення виборів, пропонує загальний список виборців для ознайомлення громадян у приміщенні, доступному для відвідувань. Кожен громадянин має право перевірити правильність внесених до списку персональних відомостей до 1 січня року проведення виборів. Повідомлення про загальний список виборців із зазначенням місця та часу, де й коли можна ознайомитись із цим списком, не рідше разу на тиждень публікується у місцевих ЗМІ, а також не менше 2 разів на тиждень оприлюднюється на місцевих теле- і радіоканалах.

Подібна практика складання списків виборців у Болгарії. Тут їх формують муніципальні адміністрації, де зберігається реєстр населення, яке проживає на відповідній території, підписують мер муніципалітету або мер майорату чи заступник мера і секретар муніципалітету. В містах, котрі мають поділ на адміністративні райони, списки виборців підписують мер і секретар відповідного адміністративного району.

В Естонії уряд призначає спеціального уповноваженого для ведення центрального реєстру на підставі сільських муніципальних і міських реєстрів. У деяких країнах Південної та Східної Європи списки виборців є спеціальним Національним (Центральним) реєстром виборців (Албанія, Македонія, Боснія та Герцеговина).

Формування списків виборців у Литві відбувається у два етапи. Спочатку попередній список виборців складається відповідно до даних реєстру населення Литовської Республіки. Відтак ЦВК безпосередньо організовує складання, уточнення та ведення списків виборців на підставі даних органів місцевого самоврядування, державних органів та окружних виборчих комісій.

Найподібніші до української моделі ознаки ведення списків виборців є у Польщі, Румунії, Словаччині та Чехії. Однак у цих країнах визначена жорсткіша схема ведення списків виборців.

У Латвії списки для виборів до сейму подають за 80 днів до дня виборів. Подання закінчується за 60 днів, офіційної дати закінчення реєстрації немає, але за 20 днів до виборів ЦВК має оприлюднити результати; у Литві термін подання заяви на реєстрацію для участі у виборах до парламенту розпочинається за 65 днів і закінчується за 31 день до виборів, рішення про реєстрацію виносять не пізніше, ніж за 31 день до виборів. У Молдові реєстрація виборців закінчується не пізніше, ніж за 30 днів до виборів. У Словаччині список кандидатів має бути представлений не пізніше, ніж за 65 днів до виборів, ЦВК реєструє списки кандидатів не пізніше ніж за 45 днів.

Інколи подання заявки на участь у виборах та списків кандидатів не збігаються у часі — наприклад, у Боснії та Герцеговині політична партія має подати заяву з проханням про сертифікацію не пізніше, ніж за 140 днів до дня виборів, виборчий блок — за 110 днів. Остаточні списки до виборчої комісії треба подавати за 85 днів до виборів.

У більшості країн чіткого розмежування в часі подання заяви й окремо списків виборців немає. Практикують зазначення лише кінцевого терміну реєстрації (Албанія: реєстрація політичних партій для виборів до Асамблеї має відбуватися не пізніше, ніж за 45 днів до виборів; у Болгарії реєстрація на виборах президента відбувається не пізніше, ніж за 35 днів до початку виборів; у Румунії: кандидатів реєструє ОВК не пізніше, ніж за 30 днів до дати проведення виборів.

У законодавстві Македонії, Польщі й інших країнах не передбачено часу для виборчої комісії на перевірку правильності поданих документів, вона має відразу або прийняти документи, або повідомити про помилки й неточності.

Загальні списки виборців уточнюють в Україні від часу надання їх для загального ознайомлення та закінчують до 1 лютого року проведення чергових виборів. У винятковому випадку передбачено скорочений термін складання списків виборців — не пізніше, ніж за 5 днів до дня виборів. Після утворення виборчих дільниць робочі групи обліку виборців на підставі уточненого загального списку формують списки виборців у кожній звичайній виборчій дільниці та передають їх відповідному сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради у трьох примірниках на папері та в електронному варіанті. Голова його підписує та засвідчує печаткою й не пізніше, ніж за 40 днів до дня виборів, передає окружним виборчим комісіям, про що складається відповідний акт.

Коли ОВК у передбачений законом термін не отримує списків виборців, вона повинна оскаржити бездіяльність відповідної посадової особи у суді. ОВК не пізніше, ніж за 20 днів до дня виборів, передає список виборців на виборчій дільниці в одному примірнику відповідній виборчій дільниці. Від імені ДВК списки виборців одержують не менше 3 членів цієї комісії, котрі представляють різні партії. Одним із них повинен бути голова комісії, або ж — заступник голови чи секретар. Про факт отримання виборчого списку складають відповідний акт. Другий примірник зберігається в ОВК.

Уповноважена особа партії в територіальному виборчому окрузі має право отримати у відповідній ОВК копію списка виборців на кожній звичайній виборчій дільниці відповідного територіального виборчого округу в електронному вигляді.

Дільнична виборча комісія звичайної виборчої дільниці двічі надсилає кожному виборцю іменні запрошення, повідомляючи про введення його прізвища до списку виборців відповідної виборчої дільниці, номер виборця у списку, адресу ДВК, її номер телефону і розпорядок роботи. Такі письмові повідомлення надсилають не пізніше, ніж за 15 до дня виборів.

Прізвище особи може бути внесене до списку виборців тільки на одній виборчій дільниці. Особлива процедура передбачена для складання списків виборців у виборчих дільницях, що утворюються в стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, котрі перебувають у день голосування в плаванні під Державним прапором України, на полярних станціях України, територіях військових частин (формувань), а також при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України за кордоном, установах кримінально-виконавчої системи та в інших місцях тимчасового перебування виборців.

Кожен виборець має право оскаржити в ОВК чи суді факти невнесення або неправильного внесення до списку виборців, допущення неточностей або вилучення з нього. Таку скаргу розглядає комісія у дводенний термін. Копію рішення видають суб’єктові звернення зі скаргою не пізніше наступного дня після його прийняття, а у випадку його прийняття — за три дні до дня виборів.

Якщо в процесі розгляду скарги про введення прізвища виборця до списку виборців ОВК виявляє підстави для такого можливого введення, то вона повідомляє ОВК територіальних виборчих округів, до котрих належать такі виборчі дільниці, про введення до списку виборців прізвища цієї особи. Зміни до списку виборців на звичайній виборчій дільниці вносить голова, заступник голови або секретар комісії невідкладно після закінчення засідання комісії, де було прийнято таке рішення.

Зауважимо, що у країнах, де використовують постійні списки виборців (Польща, Румунія, Словаччина, Чехія), окремо не визначають терміни оприлюднення списків і внесення змін до них, а в інших державах ці строки чітко встановлені.

Найскладніша процедура оприлюднення, перевірки, внесення змін і оскарження списків виборців в Албанії. Тут остаточні списки потрапляють до ОВК за 10 днів до виборів, після чого жодне оскарження або виправлення списків виборців не приймають.

У Болгарії списки виборців оприлюднюють за 40 днів до виборів. Оскарження змісту списку виборців органи місцевої влади зобов’язані приймати не пізніше, ніж за 7 днів до виборів. Окрім того, місцеві виборчі комітети здійснюють люстрацію — оприлюднення даних колишньої Державної служби безпеки і розвідслужби Генерального штабу про кандидатів. У Литві списки оприлюднюють за 25 днів до виборів, оскаржувати їх можна лише за 10 днів до виборів. У Молдові списки оприлюднюють лише за 15 днів до виборів. Немає також чіткої процедури оскарження цих списків у виборчій комісії, органах місцевої влади чи судах. У законодавстві Болгарії передбачено, що зміст списків виборців може бути оскаржений двічі: у зверненні до муніципалітету й у суді.

У більшості країн немає жорстких часових меж внесення позовів на зміст списків виборців. Одна з переваг словацького законодавства — встановлення терміну виправлення органами місцевої влади відомостей у списках на вимогу виборців (48 год). У разі відмови громадяни мають право звернутися з позовом до суду, причому з них не стягують мито за розгляд справи.

У країнах, де передбачені постійні списки виборців (Польща, Румунія, Словаччина, Чехія), відповідальність за їх оприлюднення покладають на мерів. У Польщі порядок оприлюднення визначає міністр із державного управління. У певних випадках передбачені винятки із загальних правил, що стосуються певних соціальних груп, зокрема військовослужбовців, співробітників структур державної безпеки, громадян за кордоном та ін.