Історія виборчих кампаній така сама давня, як і людське суспільство. Потреба в ефективних засобах впливу на “електорат” була гострою  вже на виборах вождя або гетьмана. Цивілізаційний поступ у такий спосіб неминуче зумовлював і розвиток виборчих технологій.

У 1846 р. майбутній Президент США А. Лінкольн висунув свою кандидатуру на виборах до конгресу США. Друзі пожертвували на його виборчу кампанію 200 доларів. Перемігши, педантичний і скрупульозний А. Лінкольн повернув друзям залишок — 199 доларів і 25 центів. Під час передвиборної кампанії А. Лінкольн жодного разу не виїхав за межі рідного міста й не виголошував промови перед виборцями.

Кандидати в американські президенти почали зустрічатися з виборцями лише у другій половині XIX ст. У 1888 р. Б. Гарісон — кандидат-республіканець — зустрівся з 2 млн осіб, а У. Маккінлі під час виборчої кампанії 1896 р. особисто поспілкувався із 750 тис. виборців.

У 1924 р. претенденти на президентський пост США К. Кулідж та його опонент-демократ Дж. Дейвіс уперше викупили час у радіоефірі для презентації власних політичних платформ. Радіотрансляції виступів кандидатів слухали 30 млн американців. Ф. Рузвельт 1932 р. проїхав потягом через усю країну виступивши у 36 штатах.

Е. Бернейс — родич усесвітньо відомого З. Фройда — 1919 р. заснував у Нью-Йорку свою фірму “керівництва відомістю”, орієнтовану на політичну сферу.

У 30-х роках ХХ ст. журналіст К. Уайтекер і рекламний агент Л. Бакстер створили в Каліфорнії першу в історії спеціалізовану службу з проведення виборчих кампаній “Кампейн інкорпорейтед”. Їхню першу виборчу кампанію організували у такий спосіб: на вулицях, були розклеєні портрети усміхнених кандидатів, під звуки оркестру дефілювали одягнені в уніформу дівчата, роздаючи перехожим листівки.

Першим “телевізійним” президентом вважають Дж. Кеннеді. Проте ще 1952 р. у США було 19 млн телевізорів, і Д. Ейзенхауер витратив на телевізійну рекламу 2 млн доларів. Вибори 1960 р., на яких Дж. Кеннеді переміг Р. Діксона, започаткували ефективний розвиток сучасної моделі виборів — “New Politics”.

У Парижі 1968 р. засновано Міжнародну асоціацію політичних консультантів. Саме французи першими спробували перейняти американські виборчі технології. Під час президентських виборів 1965 р. класичному стилеві генерала Ш. де Голля вперше протистояв американізований стиль кандидата Ж. Леканюе. У Франції почали з’являтися приватні агентства, які займалися виключно політичними виборчими кампаніями. Найвідомішою була фірма “Сервіс та метод” на чолі з М. Бонграном.

Під впливом європейської політичної культури американська модель “New Politics” трансформувалась у французьку модель “Marketing Politique”.

У 70-х роках ХХ ст. більше уваги з організації виборчих кампаній приділяли й у Німеччині. Тут, на відміну від США, політичні консультанти і менеджери виборчих кампаній належали до партійних структур.

Відомими спеціалістами з виробництва “політичних зірок” вважають американців Дж. Наполітана, М. Різа, Т. Шварца, французів М. Бонграна, Ж. Сегела, англійця Г. Ріса, німця Г. Бахера.

Країни “нової демократії” також набули унікального досвіду виборчих технологій. У Російській Федерації, наприклад, з 1989 р. відбулося 6 федеральних виборчих кампаній (4 парламентські й 2 президентські), 3 загальнонаціональні референдуми. Унікальний досвід проведення виборчих кампаній здобула й Україна.

Виборчий період. Офіційно визначений проміжок часу, впродовж якого відбувається виборча кампанія, називають виборчим періодом. Детальніше визначення цього поняття подано у виборчих кодексах. Так, виборчий кодекс Албанії визначає виборчий період який розпочинається за 30 днів до дати проведення виборів і триває до дня остаточного повідомлення результатів голосування. У законодавстві Молдови це період часу, який починається від офіційного оголошення дати виборів і закінчується у день, коли кінцеві результати виборів підтверджують компетентні органи. Отже, уніфікованого визначення виборчого періоду не існує.

У більшості країн Центральної та Східної Європи окремих визначень цих понять немає. Точка відліку проведення виборів у законодавстві країн Центральної та Східної Європи формується так: або зазначають конкретний день (Естонія, Боснія та Герцеговина), або впродовж певного періоду після закінчення терміну діяльності попереднього органу.

В Естонії вибори Президента відбуваються не раніше, ніж за 60 та не пізніше, ніж за 10 днів до завершення терміну перебування на посаді Президента республіки; в Албанії перший тур виборів до Асамблеї проводять за 60—30 днів до припинення строку повноважень діючої Асамблеї та не пізніше, ніж через 45 днів після її розпуску. В Болгарії вибори призначає Президент республіки не пізніше, ніж за 60 днів до дня виборів; у Литві чергові вибори до сейму призначає Президент республіки не пізніше, ніж за 6 місяців до закінчення повноважень членів сейму з одночасною умовою — не раніше, ніж за 2 місяці та не пізніше, ніж за місяць до закінчення повноважень членів сейму.

Законодавством Македонії передбачено, що вибори у члени парламенту відбуваються раз на 4 роки в останні 90 днів дії мандату старого складу парламенту чи впродовж 60 днів із дати його розпуску.

Згідно з закoном “Про вибори народних депутатів України” чергові вибори до парламенту в Україні відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Законодавство України передбачає проведення чергових, і позачергових виборів, визначаючи для кожного випадку окремі терміни.

Виборча кампанія — офіційно оголошений період організованої, методично грамотно побудованої та змістовно насиченої діяльності кандидата у депутати, політичної партії з метою психологічного впливу на електорат.

Виборчою кампанією називають регламентовані законом заходи щодо організації вільного волевиявлення громадян. На практиці для позначення виборчих кампаній у широкому сенсі найчастіше застосовують термін “вибори”, що, крім кампаній усіх кандидатів, охоплює також і відповідні дії всіх осіб і організацій, залучених до виборчого процесу. У вужчому сенсі виборча кампанія — це всі дії кандидата (партії) і його команди, спрямовані на забезпечення бажаного результату виборів.

Як і кожен політико-правовий процес, виборча кампанія є певною діяльністю визначених законом суб’єктів щодо забезпечення народного волевиявлення і системою правових норм, котрі регулюють цю діяльність. Практично всі сучасні держави законодавчо регулюють правила проведення такої кампанії, аби забезпечити дотримання на практиці конституційних принципів рівних і вільних виборів. Таке регулювання (визначення суб’єктів виборчого процесу, їхніх прав і обов’язків, повноважень виборчих комісій та ін.) полягає у визначенні правил використання у кампанії ресурсів, котрі допомагають впливати на свідомість виборців (агітаційних, комунікаційних, медійних), дають змогу утримувати адекватне матеріально-фінансове забезпечення кампанії (фінансування виборчої кампанії), залучають органи публічної влади до процесу формування персонального складу виборних органів (повноваження органів публічної влади в організації та забезпеченні виборів, обмеження зловживань службовим становищем).

Усі зусилля під час кампанії спрямовані на оптимальне використання наявних виборчих ресурсів для посилення переваг кандидата (партії) та для нейтралізації сильних сторін опонентів.

На думку М. Варія, доцільно розрізняти поняття “передвиборна кампанія” і “виборча кампанія”. Під час передвиборної кампанії на потенційних виборців впливають задовго до дня голосування, а це усуває психологічний бар’єр недовіри до слів і дій кандидатів (відсутній корисливий підтекст).

У законодавстві країн Центральної та Східної Європи словосполучення “виборча кампанія” використовують у сенсі “агітаційна кампанія”.

Кожна виборча кампанія унікальна. Визначають її три чинники — особа кандидата, специфіка моменту, стратегія виборчої кампанії, а форма та зміст залежать від багатьох чинників.

Типи виборчих кампаній. Відповідно до рівня представницької влади, яку обирають, а також розміру виборчих округів розрізняють: місцеві виборчі кампанії малого розміру (вибори депутатів сільських чи районних рад — кількість виборців до 5 тис.); місцеві виборчі кампанії середнього розміру (від 5 до 20 тис.); місцеві виборчі кампанії великого розміру (від 20 до 50 тис.); регіональна виборча кампанія (понад 50 тис.); регіональна виборча кампанія середнього розміру (понад 100 тис.); регіональна виборча кампанія великого розміру (понад 200 тис.); загальнонаціональна виборча кампанія (всі виборці України).

Що менший масштаб виборчої кампанії, то простіша її структура й активніший особистий контакт кандидатів із виборцями. Якщо більший масштаб виборчої кампанії, то менша залученість кандидатів у неї, зростає роль виборчого штабу.

Зазвичай організовують одночасно вибори різних рівнів (районні, міські, обласні й у Верховну Раду) або вибори з референдумом. Відповідно до типу виборчої системи у виборчих кампаніях виокремлюють такі чинники, які впливають на неї, — керовані й некеровані. Керовані залежать від рішень та дій самого кандидата, його команди і можуть бути виявлені за допомогою спеціальних соціально-психологічних досліджень. Некеровані не залежать від рішень кандидата і його команди. До них належать: загальний вектор соціально-політичних процесів у країні; діяльність центральних, обласних та регіональних органів влади; економічна ситуація в державі й окрузі; особливості екологічної ситуації; особливості соціального портрета регіону; характер діяльності опонентів, їхніх команд; різка зміна політичної ситуації в сусідніх країнах, кліматичні умови і под.

Виборча кампанія складається з кількох етапів: нульовий (підготовчий) — триває до початку офіційної реєстрації кандидата в депутати (партії, блоку); початковий — початок пропагандистської кампанії, перше знайомство з кандидатом та його програмою; основний — реалізація плану-графіка виборчої кампанії; завершальний — останні два тижні перед виборами — активізація виборчої пропаганди й агітації; день виборів; підбиття підсумків.

На виборчу кампанію суттєво впливають міжетнічні відносини в суспільстві. Вибори та виборча система можуть бути інструментом зміни рівня стабільності й ступеня репрезентативності в політичній системі. На думку Х. Лінца і А. Степана, вибори можуть підвищити чи, знизити політичну значущість етнічності. Їхня роль зростає, коли йдеться про перші вибори, які відбуваються у новій державі. Для зменшення впливу етнічного чинника загальнодержавні вибори мають передувати місцевим виборам.

Простежується залежність між високою конкуренцією на виборах і етнічним насильством, наприклад у ПАР та Індії. Коли етнічні лідери змушені вести безкомпромісну боротьбу задля захисту інтересів власної групи за рахунок інших, то це може спричинити поляризацію та зростання конфліктів. У поліетнічних суспільствах під час виборчої кампанії  відбувається поляризація та радикалізація різних груп.

Ситуація загострюється, якщо виявляють активність етнічні партії: тоді вибори можуть бути цензованими і з передбачуваними результатами. Д. Горовіц визначив три моделі етнічного насильства у виборчих перегонах: превентивний удар; прорив; закріплення. Превентивний удар підвищує шанси на перемогу конкретної етнічної спільноти за допомогою розмивання голосів певної категорії виборців між кількома учасниками перегонів. Стратегія прориву передбачає спробу партії розширити електоральну базу внаслідок виходу за межі традиційної етнічної основи. Коли інші партії сприймають це як загрозу, то може виникнути насильство. Етнічне виборче насильство у вигляді закріплення притаманне поствиборчому періодові. Закріплення характерне для ситуації, коли вибори підтверджують домінування демографічної більшості. Штучне закріплення засвідчує ситуацію, що на виборах перемогу здобуває меншина (це може зумовлюватися штучним розколом більшості або особливостями виборчої системи). У випадку закріплення джерелом насильства стають меншини, штучного — більшість. Жодна з таких ситуацій не сприяє стабільності й репрезентативності.