Формування органів, котрі проводять вибори. Спеціальні колегіальні органи, на котрі покладається безпосереднє проведення виборів, називають виборчими комісіями. Вони організовують реєстрацію виборців і складають виборчі списки, реєструють кандидатів на виборну посаду, стежать за голосуванням, підраховують голоси, визначають і затверджують результати голосування. Вони також уповноважені забезпечувати дотримання й однакове застосування виборчого законодавства.

В окремих країнах ці обов’язки або ж їхню частину виконують органи внутрішніх справ, муніципалітети тощо, а виборчі комісії не створюються. Виборчі комісії у розрізняють за виборчими системами, термінами діяльності, порядком формування й складом органів.

Для виборчого законодавства багатьох сучасних країн характерна загальна тенденція — введення до їхнього складу політичних партій. Це, безсумнівно, збільшує їхню роль у виборчому процесі, організації та проведенні виборів. Передусім це виявляється у введенні до складу виборчих комісій різних рівнів представників політичних партій, котрі беруть участь у виборах (Австрія, Мексика, Румунія, Росія, США). Крім прямої участі у складі виборчих комісій, політичні партії впливають на їхнє формування: їм надано право вносити пропозиції до складу комісій. У ФРН, скажімо, керівники виборів усіх рівнів призначають членів комісій та їхніх заступників, але вони повинні враховувати персональні пропозиції політичних партій (кількість таких пропозицій пропорційна кількості голосів, поданих за кожну партію на минулих виборах). У Македонії двоє членів виборчих комісій та їхніх заступників призначають за поданням опозиційних політичних партій, які на останніх виборах отримали принаймні 5 % голосів виборців. Двоє членів та їхніх заступників призначають за поданням правлячих політичних партій. В Албанії окружні виборчі комісії (ОВК) складаються з голови, заступника голови та до 5 членів, призначених ЦВК після визначення 7 політичних партій, що отримали найбільшу кількість голосів у відповідному окрузі на останніх парламентських виборах. Голову та заступника голови призначають дві перші партії, котрі набрали найбільшу кількість голосів на останніх виборах у відповідному окрузі. Якщо ж голоси у відповідному виборчому окрузі на останніх парламентських виборах отримали менше ніж 7 партій, то ОВК складається лише з представників тих політичних партій, котрі одержали ці голоси.

У Литві до складу виборчих комісій входять особи, запропоновані партіями, які отримали мандати членів парламенту в багатомандатному виборчому окрузі. У Румунії члени дільничної виборчої комісії (ДВК) — це особи, запропоновані партіями й політичними організаціями, що беруть участь у виборах; їх призначають у порядку зменшення кількості кандидатів, зареєстрованих у цьому виборчому окрузі від партії. У Словаччині виборчі комісії складаються з однакової кількості представників політичних партій і політичних рухів або їхніх коаліцій, котрі подаватимуть списки кандидатів.

Українське законодавство достатньо ґрунтовно розроблене у частині формування виборчих комісій. У нас передбачено утворення системи виборчих комісій, яка складається з ЦВК, ОВК і ДВК. Не належачи до жодної з трьох гілок державної влади, ця трирівнева система діє як державно-громадська структура. Очолює цю систему Центральна виборча комісія (ЦВК) — державний орган. Окружні, дільничні виборчі комісії утворюються як своєрідні форми організації політичних партій — суб’єктів виборів з метою організації та проведення виборів.

З огляду на формування централізованої вертикальної системи виборчих органів, котрі створюють для організації й проведення виборів, а  також на те, що основою для побудови системи виборчих комісій є територіальна організація виборів, законодавець визначає територіальні межі поширення їхніх повноважень. Кожній із територіальних одиниць, сформованих для проведення виборів, відповідає виборчий орган, повноваження якого поширюються на територію всієї держави, виборчого округу, виборчої дільниці. Повноваження ОВК закордонного виборчого округу здійснює ЦВК.

Головна форма роботи виборчих комісій усіх рівнів — колегіальні засідання, їх скликає голова комісії, за його відсутності — заступник голови, а у випадку відсутності голови та його заступника — секретар комісії. За потреби засідання виборчої комісії може бути скликане рішенням виборчої комісії вищого рівня або на письмову вимогу третини складу виборчої комісії.

Перше засідання комісії проводять не пізніше, ніж на третій день після дня її утворення. Засідання виборчої комісії є повноважним за умови наявності не менше ніж ²/₃ складу цієї комісії. У день голосування в процесі підрахунку голосів, виявлення результатів голосування на виборчій дільниці, підсумку голосування засідання виборчої комісії є повноважними за умови присутності понад половину складу цієї комісії. Про час, місце та порядок денний засідання всіх членів комісії обов’язково попереджають заздалегідь. До початку засідання членам комісії надаються проекти рішень комісії та всі потрібні документи.

Засідання виборчої комісії веде голова комісії або його заступник, у випадку їхньої відсутності комісія визначає головуючого зі свого складу. Рішення виборчої комісії приймають відкритим голосуванням більшістю голосів від складу комісії, крім випадків, передбачених законодавством. Рішення комісії набуває чинності з моменту його прийняття.

У процесі виборів організацію роботи виборчих комісій планують згідно з календарними термінами призначення, підготовки і проведення виборів, що оформляється у плані роботи виборчої комісії. Порядок роботи ЦВК планують відповідно до порядку, визначеного ст. 25 Регламенту ЦВК.

З метою забезпечення об’єктивності, неупередженості у ставленні до суб’єктів виборчого процесу членові виборчої комісії під час виконання обов’язків заборонено агітувати “за” чи “проти” на виборах, публічно оцінювати діяльність політичних партій, які беруть участь у виборах. Статус члена ЦВК визначається Законом України “Про Центральну виборчу комісію”. Статус члена ОВК чи ДВК визначається ст. 36 Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Особливих кваліфікаційних вимог до членів комісій законодавство України не передбачає.

Натомість законодавством Румунії встановлено, що до складу ОВК обов’язково повинні входити троє суддів. У Польщі виборча комісія має складатися зі 7—11 суддів, котрих призначає міністр юстиції. У Македонії голову виборчої комісії та його заступника призначають із суддів суду першої інстанції. У Литві ОВК формують обов’язково вводячи до складу особу, запропоновану міністром юстиції, яка має вищу юридичну освіту.

У Бельгії головою низової територіальної виборчої комісії має бути за посадою голова суду першої інстанції чи мировий суддя. У Німеччині до виборчих органів кожного рівня обов’язково повинні належати чиновники Міністерства внутрішніх справ. У Мексиці Федеральну виборчу комісію очолює міністр внутрішніх справ, а до її складу входять депутат і сенатор та уповноважений від кожної політичної партії. Так формують виборчі комісії і нижчого рівня.

Міжнародний досвід формування виборчих комісій засвідчує необхідність особливих кваліфікаційних вимог до членів та (особливо) керівництва комісій.

Член ОВК і ДВК на першому засіданні виборчої комісії, в якому він бере участь, складає офіційну присягу й отримує посвідчення за підписом голови комісії. Відмова скласти присягу означає відмову особи бути членом комісії.

За рішенням виборчої комісії, що затверджується виборчою комісією вищого рівня, голова, заступник голови, секретар або інші члени виборчої комісії (загальною кількістю не більше 3 осіб), упродовж усього періоду повноважень виборчої комісії або частини цього періоду можуть виконувати повноваження у виборчій комісії з оплатою праці.

В Албанії голову та заступника голови призначають дві перші партії, котрі набрали найбільшу кількість голосів на останніх виборах у відповідному окрузі. У Чехії голову обирають унаслідок жеребкування. У законодавстві Естонії зазначено, що голова, заступник голови та секретар дільничного комітету мають обиратися комітетом з-поміж його членів. У Литві голову ОВК призначає ЦВК з членів комісії. У Македонії так само призначають і заступників голови. У Словаччині виборча комісія визначає голову комісії та його заступника голосуванням. Коли у цьому питанні згоди не досягнуто, то голову та його заступника визначають жеребкуванням за умови, що голова та його заступник не можуть бути представниками однієї партії чи коаліції. Зазначених осіб на цей період звільняють від виконання виробничих або службових обов’язків за основним місцем роботи зі збереженням загального та соціального стажу.

Член виборчої комісії має право: брати участь у підготовці питань, які вносять на розгляд виборчої комісії; виступати на засіданнях виборчої комісії, ставити іншим учасникам запитання стосовно порядку денного, вносити пропозиції з питань, що належать до повноважень комісії; за дорученням відповідної виборчої комісії перевіряти діяльність виборчих комісій нижчого рівня; ознайомлюватися з документами виборчої комісії, членом якої він є; виступати за відшкодування збитків, заподіяної його життю, здоров’ю чи майну в зв’язку з виконанням обов’язків члена виборчої комісії. Член виборчої комісії зобов’язаний: дотримуватись Конституції України, законів України з питань підготовки і проведення виборів; брати участь у засіданнях виборчої комісії; виконувати рішення виборчої комісії та свої обов’язки.

Члени виборчої комісії звільняються від виконання службових обов’язків за місцем постійної роботи на період, потрібний для виконання обов’язків члена комісії, на підставі письмового повідомлення голови, заступника голови чи секретаря відповідної виборчої комісії. На кожного члена виборчої комісії поширюються гарантії та компенсації, передбачені законодавством для працівників на час виконання ними державних або громадських обов’язків у робочий час.

Система виборчих комісій та обсяг їхніх повноважень регулюються Розділом IV (“Виборчі комісії”) Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Для проведення загальнонаціональних виборів і референдумів створюють приблизно 33 тис. ДВК. До кожної входить  10—11 осіб, отже, загалом мінімум 350 тис. осіб.

Достатньо демократична норма, згідно з якою виборчі комісії формуються за участю політичних сил та кандидатів, виявилась неефективною у політичних реаліях українського сьогодення. “Пріоритетним завданням” членів виборчих комісій стало відстоювання власних політичних інтересів, а не налагодження ефективної роботи.

Визначення виборчих округів та виборчих дільниць. Питання про кількість виборчих округів та принципи їхнього формування є ключовим питанням під час аналізу виборчого законодавства. Грунтовно ці питання виписані у виборчих кодексах країн, де чітку регламентацію виборчого процесу вважають захисним механізмом від можливої недемократичності виборів (Боснія та Герцеговина, Молдова, Росія, Литва, Україна).

Загалом механізми утворення виборчих округів (хто, коли, у який спосіб) у законах про вибори детально не розкриваються, вони регулюються або окремими законами (Албанія, Чехія), або іншими актами парламенту, актами президента (Болгарія) чи окремими підзаконними актами інших органів державної влади (наприклад, органів, подібних до ЦВК України). Законодавці більшості країн вважали за потрібне закріпити у законах передусім основи виборчої системи, гарантії проведення демократичних виборів, відобразити загальний сценарій процесу виборчої кампанії.

Залежно від характеру представництва виділяють територіальні, національно-територіальні, виробничі й інші округи. Величина округу визначається кількістю мандатів, котрі обирає та сама група виборців. Коливається він від мандата (одномандатний (уніномінальний) виборчий округ) до кількох (багатомандатний (поліномінальний, плюриномінальний) виборчий округ) й аж до числа, що дорівнює кількості місць у парламенті, —тоді, коли виборчим округом є вся країна (загальнонаціональний багатомандатний округ). Кількість місць, які розподіляються у виборчому окрузі, характеризує поняття “магнітуда (величина) округу”. Загалом кількість виборчих округів залежить від типу виборчої системи, що застосовують у державі. У країнах із мажоритарною системою виборів кількість виборчих округів зазвичай відповідає кількості депутатських мандатів.

Відповідно до ст. 2 Виборчого кодексу Республіки Албанія (2000) поняття “виборчий округ” визначають як один зі 100 географічних поділів території держави, створений згідно з конституцією та правилами Кодексу, де відбувається голосування на виборах. Отже, для проведення виборів парламенту територію Албанії поділяють на 100 виборчих округів.

Територія країни може бути поділена на кілька багатомандатних округів (Естонія — 11, Латвія — 5, Болгарія — 31, Боснія та Герцеговина — 21, Сербія — 6) або на загальнодержавний багатомандатний округ (Нідерланди, Ізраїль, Монако, Парагвай, Словаччина). В Японії за таким принципом обирають частину верхньої палати парламенту.

Змішаний принцип формування округів застосовують у випадку змішаної виборчої системи. У цих країнах для виборів частини депутатів-мажоритарників або верхньої палати парламенту (Литва, Македонія, Чехія) створюється кількість виборчих округів, що відповідає кількості мандатів, котрі виборюють за цією системою. Вибори тієї частини депутатського корпусу, яку обирають за списками політичних партій, відбувається в єдиному загальнонаціональному (Литва, Македонія) або кількох багатомандатних округах (Угорщина).

Кількість багатомандатних округів, де обирають депутатів за пропорційною системою, також визначається особливостями цієї системи виборів. Кілька багатомандатних округів утворюють у разі пропорційної системи з регіональними списками, що практикується, зокрема, в Угорщині. У Польщі й Румунії вибори мажоритарників і за списками політичних партій (блоків) відбуваються в багатомандатних округах.

Поширена практика, згідно з якою громадяни держав, що голосують у закордонному виборчому окрузі, віддають голоси за кандидатів, котрих висувають у столичному окрузі. Наприклад, у Польщі — це округ Варшава-1 , у Латвії — Ризький виборчий округ.

Найменшу складову частину виборчого округу, де реєструють виборців, голосування та підрахунок голосів під час виборів, яка обслуговує один пункт для голосування, називають виборчою дільницею. Вона може бути звичайною, спеціальною або закордонною. Залежно від кількості виборців виборчі дільниці розподіляють на малі (з кількістю 500 осіб), середні (від 500 до 1500) та великі (понад 1500 осіб). На одній виборчій дільниці не повинно бути більше 2500 виборців.

Звичайні виборчі дільниці утворюють окружні виборчі комісії за поданням органів місцевої влади не пізніше, ніж за 31 день до дня виборів, через відповідний розподіл території, що належить до складу цього виборчого округу. Головна вимога, яку повинні використовувати окружні виборчі комісії під час утворення виборчих дільниць, — дільниці повинні бути зручними для проведення голосування та підрахунку голосів.

Окружна виборча комісія визначає єдину нумерацію виборчих дільниць у межах територіального виборчого округу. Виборців своєчасно повідомляють про межі кожної виборчої дільниці із зазначенням місцезнаходження дільничної виборчої комісії та приміщення для голосування. Окружні виборчі комісії утворюють також спеціальні виборчі дільниці у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, котрі перебувають у плаванні під Державним прапором України, на полярних станціях України, в санаторно-оздоровчих закладах, установах кримінально-виконавчої системи й інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування.

Спеціальні виборчі дільниці створюють так, аби виборці могли проголосувати, не порушуючи режиму перебування в закладі (установі). Не допускається утворення однієї виборчої дільниці для двох і більше закладів чи установ.

У військових частинах (формуваннях) виборчі дільниці не створюють. Військовослужбовці голосують на звичайних виборчих дільницях, розташованих за межами військових частин (формувань). Спеціальна виборча дільниця на території військової частини (формування), дислокованої за межами населеного пункту на значній відстані від нього, може як виняток створити ЦВК за поданням відповідної окружної виборчої комісії та на підставі звернення командира такої військової частини (формування) до відповідної окружної комісії.

ЦВК створює закордонні виборчі дільниці при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України за кордоном, у військових частинах (формуваннях), дислокованих за межами України, за поданням Міністерства закордонних справ. У державах, де проживає чи перебуває не менше 1 тис. громадян, котрі мають право голосу, можуть бути створені виборчі дільниці з приміщенням для голосування за межами приміщення офіційного представництва чи консульської установи України.

Перелік держав, де мешкає значна кількість виборців України, визначає ЦВК не пізніше 15 вересня року, який передує рокові проведення чергових виборів, за поданням Міністерства закордонних справ України. Рішення окружної виборчої комісії про створення звичайних і спеціальних виборчих дільниць публікують у регіональних та місцевих ЗМІ, а рішення ЦВК про утворення спеціальних і закордонних виборчих дільниць — у загальнодержавних та інших доступних українським громадянам за кордоном друкованих ЗМІ не пізніше, ніж на п’ятий день після дня його прийняття.

Політична довіра. Впевненість більшості чи значної частини суспільства, людини у добросовісності та щирості політика, правильності здійснюваної ним політики формують довіру до кандидата.

Довіра - соціально-психологічне почуття і стан, властиві окремим особам і спільнотам людей, що полягає в ідентифікації політичних інтересів їхніх носіїв. Ґрунтується на знанні особистісних рис певного політичного діяча, суті діяльності політичної партії, громадської організації, державних інститутів.

Політична довіра зазвичай залежить від рівня політичної культури й історичного досвіду об’єкта та суб’єкта політики. Недостатні знання, якими володіє певний суб’єкт, можуть призвести до сліпого довір’я, що становить основу популізму.

Втрата політичної довіри політиком веде до “втрати обличчя” – ситуації, коли політик виявляється позбавленим нагоди неодзнозначно інтерпретувати свої рішення, заяви й дії, через що втрачає змогу відступати від декларованих позицій без того, аби бути звинуваченим у непослідовності й безпринципності. Людину, яка відреклася від своїх попередніх переконань, своєї політичоїі партії й перейшла до табору суперника називають ренегатом (лат. renegare – зрікатись).

Політична етика (грец. ethos – звичай, характер). Моральні засади політики, моральний аспект діяльності та відносин самих суб’єктів політичної влади досліджує політична етика. Політична етика становить певну систему цінностей, аналізує відповідність цих цінностей наявним політичним відносинам і – навпаки.

Оскільки зміст моральних цінностей історично змінний, то кожна епоха формує свій комплекс установок, цінностей, які декларуються взірцевими і стають своєрідними, ідеальними для громадянства певної держави, відносин між інститутами влади. Водночас між мораллю та політикою існують суперечності в реальному житті, панує певна несумісність. Подолання цих суперечностей можливе не через абсолютизацію якоїсь сторони, а через розвиток і вдосконалення політичного процесу загалом, а також через прагнення до оптимального врахування інтересів і цінностей провідної макросуспільної групи.

Розумна рівновага між системними національними моральними цінностями й універсальними, загальнолюдськими – важливе завдання політичної етики. Показник політичного діяча полягає в тому, щоб зуміти раціонально поєднати загальне й особливе, одиничне, вміти знайти оптимальний компроміс при рішеннях, що відображали б інтереси й цілі загалу, владної системи і водночас не виходили за межі прийнятих у суспільстві загальнолюдських моральних цінностей.